Будинок на Аптекарській

Сьогоднi ж замовлю план нашого дому! Мiсця вистачить всiм! Подумати тiльки – в нас буде маля!

Глава 2

Хмельницький, 2018 рiк

Ранок наступного дня запульсував у Лянинiй головi тупим болем. За вiкном безжально грюкав смiттевоз. Глянула на годинник – шоста ранку. Ще б спати i спати. Обережно потягнулася i скривилася: крiм пульсування у скронях, болiло ще й все тiло. Із лiжком треба було термiново щось вирiшувати, iнакше вона тут не витримае довго.

«А тобi довго й не треба, – зловила себе на думцi, – продати магазин – та й по всьому.

Можна повертатися додому».

Зробила зусилля й попленталася пiд душ. Вiд води трохи полегшало. Смiттевоз за вiкном зробив свою справу i залишив територiю голубам, що захланно пiдбирали розсипане смiття.

Ляна вiдкоркувала пляшку негазованоi «Моршинськоi», котру завбачливо вчора купила в магазинi, вилила трохи у рондель iз ручкою, що слугував тепер за турку, i поставила на вогонь каву. У мить, коли пiнка щойно пiднялася цiльною шапкою, Ляна кинула оком на стiл у вiтальнi: листiвка.

Клята листiвка. Торкнулася цупкого картону, погладила рвучкi лiтери. Цiкаво, де тато ii писав? Тут, вдома, чи в магазинi? Ще раз прочитала: «Таемниця не помре».

Якась цiлковита дурниця. Навiть передсмертна записка в батька, м’яко кажучи, дивна, як i вiн сам.

Але, виходить, якщо вона е, то татова смерть – не випадковiсть? В сонячному сплетiннi неприемно засмоктало: що, як батько справдi наклав на себе руки, або ще гiрше – що, як його вбили?

«Стоп.

Полiцiя проводила розслiдування, – заспокоювала себе подумки, – висновок – кримiналу в смертi Анатолiя Яковенка немае». Але що тодi означае це батькове послання? І як його розгадати?

В кiмнатi запахло кавою. Ляна похапцем запхала листiвку в першу ж книжку, що трапилася пiд руку, й побiгла рятувати залишки напою.

Перед кавуванням довелося вiдмити плиту вiд пригорiлого жмиху, а пiсля – пiдлогу вiд моторошного малюнку, що окреслював обриси людського тiла.

Ляна на колiнах терла широкi чiткi лiнii, закусивши губу.

Спробувала уявити, як тато лежав тут, розкинувши руки, але не змогла – надто погано його пам’ятала. Хоронили його у закритiй трунi, бо пiсля смертi й численних експертиз минуло немало часу, тож вона не бачила його i мертвим.

Ляна посварила себе за черствiсть i цинiзм: це ж тато. Вона мала оплакувати його, вiдчувати жаль втрати. А вiдчувае лиш тягар, що несподiвано звалився на ii плечi.

Пальцi аж бiлiли вiд зусиль.