Будинок на Аптекарській

Дiвчина терла пiдлогу, нiби хотiла дiстатися до того шару фарби, по якому ходила ще малою сама. Нiби силувалася вiдкопати спогади, якi б породили хоч трiшечки жалю. Проте слiди вiд крейди таки залишилися, нiби в’iлися у стару пiдлогу.

Ближче до десятоi загуглила маршрут до татового магазину, закинула наплiчник i вийшла на зупинку громадського транспорту. На вулицi вже припiкало. Ляна зловила себе на думцi, що шукае очима автiвку Івана у дворi. Але даремно.

В тролейбус номер шiстнадцять набилися люди. Здебiльшого – пенсiонери, що дряпали пасажирам ноги величезними торбами.

Ляна пiрнула на задне сидiння i майже втиснулася у шибку. Їхати потрiбно буде до кiнцевоi, а потiм, як каже Гугл, ще й добрий шматок дороги йти пiшки. Вже хвилин за п’ять вiдчула, як чужi аромати iжi, парфумiв, немитих тiл нахабно лiзуть iй у нiздрi i напихаються в голову, як люди в цей тролейбус. І та голова ще трохи, й лусне вiд болю. Мiгрень, «подарунок» за сидячу роботу i лiнь до спорту.

Мокрий вiд поту одяг липнув до тiла.

Коли Ляна нарештi разом з потоком людей вийшла на кiнцевiй, ii мало не знудило. Сьогоднi все було погано.

Дорогу до батькового магазину знайшла на диво швидко. Не така вже вона тупа, як думав Іван.

Нiколай вже був на мiсцi. Сидiв у тiй же позi, що й минулого разу, посмiхався. Лянi навiть здалося, що в першi кiлька секунд вiн ii не впiзнав i зараз знову запитае, хто вона i чому прийшла. Але раптом обличчя хлопця зм’якло, i губи ще ширше розтягнулися в посмiшцi.

– О, ви! – звiвся на ноги i зловив Ляну за руку.

 – А я думав, покинете Нiколая тут самого й нiколи не повернетеся, як дядькоанатолiй.

Ляна вже вiдкрила рота, щоб нагадати, що батько помер, але вчасно схаменулася. Бо що вона знае про хворобу цього хлопця? Раптом вiн зараз впаде в iстерику вiд шоку. Тiльки цього й бракуе.

– Показуй, що тут i як, – поблажливо посмiхнулася до нового знайомого.

Нiколай аж пiдстрибнув:

– Головне – книга! – дiстав iз шафи товстезний засмальцований зошит i розгорнув посерединi.

 – Ось тут – номер товару, – провiв пальцем по першому стовпчику накресленоi вiд руки таблички. – Далi – дата, цiна придбання, контакти того, хто нам продав рiч. Два крайнi стовпцi – дата, коли комусь його продаемо ми, i контакти покупця.

– Ого, – прицмокнула Ляна, глянувши на пронумерованi сторiнки, – майже нотарiальна книга.

Нiколай витер рукавом слину, що зiбралася в кутиках губ.

– Ага, дядькоанатолiй любив порядок у тому. Все мало бути записано.