Будинок на Аптекарській

Вiн по кiлька разiв перевiряв, щоб я чого не наплутав, а часом i сам вносив товар до зошита.

Ляна звела брову: ii тато i порядок, за розповiдями мами, то були речi несумiснi. Та й зi стану квартири видно, що вiн явно не педант. Ось як, виявляеться, бувае: вдома нехлюй, а на роботi – еталон порядку.

– А ось тут, – Нiколай махом перевернув старий стiлець, що опинився пiд рукою, – тут номер власне на товарi, – провiв пальцем по прямокутному шматку паперу, приклееному до нiжки стiльця. – Тут номер, i там, в зошитi.

Розумiеш? – глянув Лянi в очi, нiби вона мала дитина, а вiн – вчитель, що пояснюе додавання.

– Розумiю. Нiчого складного, – посмiхнулася у вiдповiдь i вiдвела погляд. Дивитися у очi цього хлопця чомусь було моторошно.

– Запам’ятай! – пiдняв палець вгору.

До кiнця дня Нiколай примушував Ляну знаходити номери на речах i вiдшуковувати iх у зошитi, нiби приймав iспит. Навiть чоло хмурив як професор. Мабуть, саме так колись вчив його самого господар магазину. Лянi таке марнування часу добряче набридло, але покупцiв й без того не було, тож займатися чимось кориснiшим не випадало.

Зате було досить часу, щоб роздивитися навколо.

Старi речi стояли, лежали, висiли в кiмнатi без будьякоi системностi. Поряд iз шкатулкою з грубого дерева – радянський барометр з трiснутим шклом, на вiшаку – старi армiйськi шинелi, а мiж ними – пожовкла вiд часу «канадська» блуза iз рясним жабо – експонат вже Ляниних сучасникiв. Меблi рiзних часiв i якостi стояли притул однi до одних i, здавалося, аж штовхалися лiктями в тiснотi.

Помiж iншими експонатами – старезнi зошити, теки, стовпцi листiв, зв’язанi мотузками. Пахло нафталiном, фарбою i вологим папером. Нiздрi щипала пилюка, щойно торкнешся хоча б до чогось.

– Дядькоанатолiй, – Нiколай чи то схлипнув, чи занадто рiзко набрав повнi груди повiтря, – дядькоанатолiй купував в людей старi письма, спогади, щоденники. Казав, що колись хтось прийде i купить то все для iсторii. Але ще нiхто нiчого з того не купив.

Ляна взяла перший-лiпший зошит, глянула на номер товару i вiдшукала такий же у книзi облiку. Побачивши, за скiльки татко купив цю писанину, присвиснула:

– Так вести бiзнес – повна дурня.

На очi Нiколая набiгли сльози.

– Слухай, я не кажу, що ти чи тато дурнi, – поклала йому руку на плече Ляна, i хлопець аж вiдсахнувся з несподiванки. – Та й що я взагалi тямлю? Заспокойся.

– А я вiрю, що хтось прийде, – надув губи Нiколай.