Будинок на Аптекарській

Ляна вiдчула, як кров вдарила в п’яти, руки похололи.

– Перепрошую, – заговорив той дзвiнко i неприемно, переминаючись з ноги на ногу. – Перепрошую. Я дуже незграбний. Стiлець впав. Треба було пiдняти. Вiктор. Стеж. – Простягнув руку.

Дiвчина чула, як б’еться ii серце:

– За ким стежити?

– О, так завжди. Так завжди, – прицмокнув той i сховав руку в кишеню. – Стеж – то мое прiзвище, – простягнув руку вдруге. – Вiктор Стеж.

– А-а-а-а-а, – зiтхнула з полегшенням Ляна. – Ляна Яковенко, – вiдповiла легеньким потиском долонi.

– Спiвчуваю. Чув про вашу втрату, – похитав головою чоловiк, запхав обидвi руки в кишенi й згорбився, нiби хотiв скрутитися калачиком. На вигляд йому було рокiв шiстдесят, лисуватий i зморшкуватий. – Я був клiентом вашого тата. Шкода, що його вже нема. Дуже шкода. Я от рiч одну навмисне для нього берiг, а вiн взяв i помер, – розсмiявся iз власного жарту. Ляна спробувала натягнути губи в усмiшцi. – Може, якщо ви замiсть нього, то глянете? – помахав перед Ляниним носом годинником на ланцюжку.

Дiвчина трохи повагалася, але зловила долонею годинник. Холодний метал приемно торкнувся шкiри.

– Працюе, – пiдняв пальця вгору Вiктор Стеж.

Годинник приемно пульсував у руцi.

– Дуже. Дуже давня i коштовна рiч. Ви ж бачите? Тiльки ви можете оцiнити. Донька такого батька. Ви ж бачите? – заглянув iй в очi.

– Угу, – Ляна примружила очi, щоб роздивитися дрiбнi вiзерунки на циферблатi. Вона зовсiм нiчого не тямила в старих речах, але зiзнатися боялася. – Скiльки просите?

– Копiйки.

– То скiльки?

– Три тисячi гривень.

– Ого, – Ляна звела брову.

– Добре, добре, не рвiть менi серце. Двi. Тiльки для вас – двi, – надув губи чоловiк.

Ляна трохи повагалася, але дiстала з наплiчника гаманець i вiдрахувала потрiбну суму. Як-не-як, тепер це ii бiзнес. Треба вчитися заробляти.

Вiктор Стеж розкланявся на всi боки i зник так само швидко, як з’явився.

– І що хотiв цей шарлатан? – Нiколай стояв у дверях iз двома стаканчиками кави i, як завжди, посмiхався.

– Ти де так довго був? Я мало не вмерла зi страху.

– Магазин далеко, – знизав плечима той. – То що хотiв Вiктор?

– Принiс годинник на продаж, – махнула головою в бiк полички, куди примостила рiч.

Нiколай обережно поставив каву на стiл i взяв у руки годинник.

– Двiстi, – пiднiс його до очей.