Будинок на Аптекарській

Дiмон сидiв на лавцi, де вдень вигрiвали на сонцi кiстки бабусi.

– А я вже тут не живу, – обвiв жестом подвiр’я. – Батьки у Бостонi. Емiгрували у двохтисячних. Вчителi тодi ледве виживали. І сестричка там. А мене тодi залишили з бабусею.

– То ти живеш iз нею, – Ляна сiла на лавку поруч й обвела поглядом вiкна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.

– Бабуся померла недавно. Вiд раку.

– І мiй тато помер.

– Чув. Спiвчуваю. То ось чому ти приiхала.

– Угу. Хоронити.

– Слухай, ми пiдемо на каву, – вперше за весь вечiр глянув iй в очi Дмитро, – чи так i будемо тут сидiти, як старi?

Лянi вiдверто полегшало – розмову на неприемну тему закрито.

Десь у дворi запищала автомобiльна сигналiзацiя. Дiвчина мимоволi повернула в ii бiк голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом дверi квартири.

– Коли ти поiхала в Киiв, – Дiмон запхав руки в кишенi, – я навiть батькам своiм сказав, що вступати поiду в столицю i знайду там тебе.

– І вступив? – посмiхнулася.

– Нi. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далi. Став слiдчим полiцii.

– То як тебе з полiцii занесло в «Нову пошту»?

– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звiльнили.

– Жалкуеш?

– Проблем – менше, зарплата бiльша. За чим жалкувати? Хiба за пригодами. А ти де?

– В Киевi, закiнчила юрфак, працюю в архiвi.

– Теж з пригодами так собi, правда?

– Правда, – Ляна не знати чого заусмiхалася. – Часом думаю, що вмру вiд нудьги.

Дмитро рiзко зупинився посеред дороги:

– А знаеш, що я подумав! Ну його до бiса, ту каву. Поiхали на картинг!

Ляна навiть не думала сперечатися. Вже за пiвгодини, проiхавшись у майже пустiй маршрутцi, вони знайшли у центральному парку картинг i ганяли навперегiн. Трохи завеликий шлем сповзав на очi, а двигун ревiв так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.

– Правда, круто? – Дмитро подав iй руку i допомiг вилiзти з автiвки, коли час оренди закiнчився.

– Крутезно! – Ляну розпирало вiд щастя. – Я давно так не дуркувала!

– І я, – Дiмон обняв ii за плечi. – Кави?

– Води, – закотила очi Ляна. – Вмираю вiд спраги.

Вони купили пляшку мiнералки на двох у найближчому продуктовому магазинi й випили ii до дна на лавцi в темному парку.

– За законом жанру, ми б мали тепер поцiлуватися, – Дiмон обiймав ii однiею рукою, а iншою загортав iй за вухо пасмо волосся.

Лянi було добре. Весело, як нiколи.