Будинок на Аптекарській

Цi кiлька годин вона жодного разу не згадувала нi про смерть тата, нi про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в ii плани точно не входив:

– Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живiт. – Ми вже не дiти.

– То поцiлунку не буде?

– Я не цiлуюся з тими, з ким не зможу зустрiчатися, – посмiхнулася Ляна. – То просто твiй незакритий дитячий гештальт.

– То давай закриемо? – Дмитро награно витягнув для поцiлунку губи i заплющив очi.

– Точно не сьогоднi, – викрутилася з обiймiв Ляна.

 – Остання маршрутка втече!

І хоч дiвчина навiть не уявляла, до котроi тут ходять маршрутки, додому довелося йти пiшки.

– Не сьогоднi – не означае нi, – пiдморгнув iй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях пiд’iзду. – Я почув.

Ляна швидко вибiгла на свiй поверх i сховалася за дверима. Сьогоднi вона знову була тiею маленькою дiвчинкою, що колись жила в цьому мiстi з мамою i татом. Безтурботною i щасливою. І в неi був закоханий хороший хлопчик Дiмон, що колись допомiг iй злiзти iз башти будiвельного крана.

Дiвчина кинула на полицю в коридорi ключi i зачепила пальцями порцелянову фiгурку янголятка. Фiгурка впала й розлетiлася на друзки. Ляна увiмкнула свiтло i дiстала з крихiтноi кладовки мiтлу i совок. Пiдмiтаючи уламки, зловила себе на думцi, що кидае ключi на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу iй пiд руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цiкаво, як так сталося тепер?

Дiвчина зробила ще кiлька рухiв мiтлою i зупинилася: на старих дошках чiтко було видно частину вiдбитка взуття.

Ляна прокрутила кiлька попереднiх днiв у пам’ятi: пiсля того як вона вiдмила квартиру вiд бруду i, головне, – вiд крейди, якою обводили батькове тiло на пiдлозi, сюди не заходила жодна людина, окрiм неi самоi.

Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вiкна зашторенi, хоч вона точно вранцi iх вiдкривала, татовi зошити на столi зсунутi з мiсця – це видно по чистих вiд пилюки смугах, якi донедавна були пiд зошитами, бо стiл Ляна так i не знайшла час протерти.

Сумнiвiв не залишалося: у квартирi хтось був.

Дiвчина перевiрила шуфляду, куди поклала своi грошi, – все було на мiсцi. Старий телевiзор, iнша технiка i меблi – теж.

Ляна увiмкнула у всiх кiмнатах свiтло i похапцем знайшла папiрець, на якому iй записав свiй номер Іван.

– Ти десь далеко? – спитала без привiт-як справи.

– Щось сталося?

– Здаеться, в мою квартиру хтось залiз.