Будинок на Аптекарській

– Я не дивлюся фiльмiв, – показово вiдвернулася до стiни.

– То начиталася книжок.

– Думаеш, я все собi вигадую?

– Впевнений. Ти ж не плануеш вести на неi полювання?

– Я просто хочу знати, хто i навiщо був у моiй квартирi.

– У батьковiй, – спокiйно сказав Іван пiсля паузи.

– Що? – Ляна вже встигла задуматися про свое.

– У батьковiй квартирi. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаеш, хто мае вiд неi ключi.

Ляна отеретiла. І цей туди ж.

– О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.

– Шпигуватимеш?

– Є простiшi варiанти. Встановлю камеру спостереження.

Іван ще раз змiряв кiмнату кроками i знову сiв у крiсло.

– Добре. Я тобi iз цим допоможу.

– Я не просила допомоги.

– Отже, самостiйна i незалежна? – вiдкинувся на спинку крiсла.

Ляна вже встигла пошкодувати про своi слова. І як вона тепер виглядае в очах Івана? Типова стара дiва, яка хоче видаватися сильною жiнкою.

– Добре, вибач. Я дозволяю тобi менi допомогти.

Іван звiв брову вгору i з викликом дивився дiвчинi в очi, тому вона була змушена додати:

– Не дивися на мене так.

О’кей. Допоможи менi, будь ласка.

Іван посмiхнувся:

– Я цим займуся. Тiльки заради твого спокою.

Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Нiколай уже впорався з пакуванням замовлень i навiть продав кiлька раритетних платiвок старшому чоловiковi, вiд якого неприемно пахло самотньою старiстю. А точнiше, сечею. До людей часто разом з вiком приходить нетримання.

І добре, якщо е кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикае i часом не розумiе, чому iншi крутять носом. Може, ii тато боявся саме цього, тому й завiв стосунки з рудою фiфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, нi магазин, нi квартиру вiн тiй жiнцi не вiддав.

– Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Нiколай, – не хотiв про це говорити при вашому друговi. Не подобаеться вiн менi, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас пiдслухав.

– Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплiчник, щоб вiднести на «Нову пошту». – Якби ми хотiли про щось поговорити таемно, то пiшли б кудись, де нiкого нема.

– Та я не про те, – Нiколай, як завжди, посмiхався. – Я чув, як ви казали про руду жiнку з валiзою. Я ii знаю.

Дiвчина покинула наплiчник i пiдiйша до вiкна. Не хотiла, щоб Нiколай бачив у ту мить ii обличчя. Серце вистрибувало з грудей.

– І хто вона?

– Я бачив ii кiлька разiв.