Будинок на Аптекарській

Директорка архiву висловила спiвчуття вiд всього колективу i запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скiльки буде треба, «але не довше двох тижнiв». Дiвчина посмiхнулася.

Добра iталiйська кава, пачку якоi Ляна купила у знайомiй iй зi столицi «Аромакавi», що, виявляеться, працюе i в цьому мiстi, зробила специфiчний смак тутешньоi води майже непомiтним. Колись в iнтернетi вона зустрiчала iнформацiю про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранiв, – одна з найякiснiших в Украiнi, бо добуваеться з якихось там аж надглибин i очищуеться особливим чином.

Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Бiльше того – Ляна пiдозрювала, що у квартирi батько взагалi мало користувався водою, а застоi в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фiльтр, або замiнити труби хоча б у кухнi, бо майбутнi покупцi квартири можуть на цьому збити цiну.

Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стае схожою на маму. Батька тiльки вчора поховали, а вона вже подумки продае квартиру.

Дiвчина сiла у м’яке крiсло i глянула на батькiв робочий стiл: в першу чергу доведеться щось вирiшити iз його речами. І з магазином, якщо вiн взагалi iснуе.

Дiстала з кишенi вiзитiвку i забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрiбну вулицю в Гречанах – одному з прилеглих до центру мiкрорайонiв мiста. Мiсцина ця була вiдома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залiзничною станцiею. А десь пiсля вiйни село приеднали до тодiшнього Проскурова.

Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’ятi дитячi спогади. Тато вечорами любив iй розповiдати про мiсто. Часом навiть кликав допомагати йому складати кросворди.

Дiвчина встала i пiдiйшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкресленi на рiвнi клiтинки i дрiбно списанi татовою рукою. Невже комусь досi потрiбнi всi оцi кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, вiн мiг iх складати просто для свого задоволення.

Допила одним великим ковтком каву, взяла наплiчник, що вiд учора лежав у кутку, кинула туди документи, грошi.

Хтозна, що iще може знадобитися. Про всяк випадок дiстала з шуфляди в’язку заiржавiлих ключiв, що могли вiдчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на пiдлогу зi слiдами вiд крейди.

– Треба буде тут помити, – сказала сама собi.

– Ти завжди говориш iз собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотнiла.

– А ти завжди всiх лякаеш?

– Пробач, я ненавмисне.