Будинок на Аптекарській

Чоловiк стояв у дверях iз двома паперовими стаканчиками кави i прозорою коробкою iз чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тiстечка i жбурнула в холодильник.

– Ну, Уляно, не ображайся.

– Мене нiхто й нiколи так не називав! – кинула спересердя.

– Як так?

– Уляною.

– А як називали?

– Жартуеш? Сам знаеш. Ляна я. Уляна – лише в паспортi.

– Та знаю, звiсно, знаю, – посмiхнувся Іван. – То в мене жарти такi. Проiхали, – простягнув iй стаканчик з кавою. – А от чи ти любиш каву з цукром – не знаю, тому раптом що – стiки в мене в кишенi, – випнув стегно.

Ляна завагалася, бо третя порцiя кави за ранок – трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку i сьорбнула напiй:

– Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хiба в дорозi.

– Кудись зiбралася? – Іван кивнув на наплiчник.

– У татiв магазин. Хочу глянути, що там i як.

– Окей, я пiдвезу.

Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.

– Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати i вимив пiдлогу в моiй, – дiвчина затнулася, – у татовiй квартирi.

Іван опустив очi. «Нiчого собi, – подумала Ляна, – такий великий i сильний, а засоромився».

– Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?

– Просто пiти. Ми навiть не друзi.

– Облиш. Друзiв дитинства не забувають. Чи ти, – Іван пильно глянув Лянi в очi, – чи ти таки мене забула?

Дiвчина вiдвела погляд.

– Не забула, все ок, – бо правду казати було якось незручно. – Але в магазин поiду сама, – Ляна перекинула через плече рюкзак i пiшла до виходу.

– Дозволю собi нагадати, що звiдси на Гречани iздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку нiде впасти. Звiсно, якщо ти не хочеш iхати з пересадками.

Дiвчина зупинилася й обернулася. Тепер iдея iхати громадським транспортом здавалася не такою вже доброю:

– Я не знала.

– Та це зрозумiло. Ти ж нетутешня, звiдки тобi знати. Я завезу, – зблиснув у долонi зв’язкою ключiв.

Ляна закусила губу i мовчки вийшла з пiд’iзду.

В дворi приемно запищала сiра «шевроле». «Добре, що не позашляховик якийсь, – подумала дiвчина. – Отже, Іван не мажор». І сама собi посмiхнулася: мажори не живуть у таких старезних будинках.

В автiвцi пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пiрнула на передне сидiння i за звичкою вмостила рюкзак на колiна.

«Ото бiднота», – посмiялася в думках сама iз себе й обережно переклала наплiчник на задне сидiння.

До магазину iхали мовчки.