В неділю рано зілля копала

Здаеться, в Угорщину.

А де дiлася ii дитина?

Також не знали. Вона мала дитину?

Так. Сина. Бiлого. Перша ii дитина. Вона жiнка Раду, самого старшини циганiв. Чи ii люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нiчого. Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли…

То, може, убили ii дитину?

Нi. Не знали.

О, певно, убили!

Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що не вбив.

– О Раду! – вистогнала Мавра, заломлюючи руки. І розплакалася наново. – Вiн, певно, i дитину вбив.

Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити.

– О Раду! – знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. – Вiн страх який недобрий, розлютившись раз. – Вiдтак додала: – То хiба вiд неi дитину вкрали i утiкли?

Може. Також не знали.

О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб iх земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили… i по утратi своеi дитини вона Раду пiзнае.

– Може, – вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто тоi дитини?

Не бачив.

Бiла була.

Може. Не знали.

– Бiла, бiла була! – майже скричала.

Не знали.

Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе не хотiли зрадити якоiсь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не ранити звiсткою серця нещасливоi, а може, просто не знали.

Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Іванихи Дубихи i там вона остала.

* * *

Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на ii думку, на нiй помстився, вона призналася лиш Іванисi Дубисi, i Іваниха ii задержала в себе.

В два мiсяцi по смертi чоловiка Іванихи Дубихи знайшлася в неi, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, i Мавра ii доглядае. Сама Іваниха, повдовiвши, мае в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв, а коло однiськоi ii дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке ii щастя, треба iй все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, вiдшукувати людей своiх теж тепер не в силi, тож нехай, – казала циганцi, – остане в неi, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може, й за дитину свою що вчуе, розвiдаеться.

Мавра послухала. Зосталася.

Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею. Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю своеi дитини шукати та розвiдуватися про людей своiх. Ходила, блукала тижнями, мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула.