В неділю рано зілля копала

Най смiеться, спiвае, нехай добро зазнае… поки може, i в мами в сонцi най купаеться…

– Я знаю, що вона ще дитина, – вiдмовляла Іваниха Дубиха з попередньою повагою. – Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, – додала. – Ти годувала ii казками, спiвами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай до працi береться. Вона лiпше тямить твоi пiснi i казки, як молитви, що ii вчу щовечора i щоранку.

В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася.

– Я ж бо й оповiдала iй найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина – то правда. А може, неправда, господине? – спитала. – А от, – каже, i все якось згорда, мов про свое говорить, – чиi полонини найкращi на Чабаницi, як не Іванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Іванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроена пишно, чи не в Іванихи Дубихи?

– Цить, цить, Мавро! – перебила Іваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила пiдхлiбства[7 - Пiдхлiбство – похвала.

– Цить, цить, – каже, – i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в тебе.

– А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить, коли сама захоче, – не втерпiла Мавра все-таки докинути.

– Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, – додала з чуттям, майже молячи, – не полонини на Чабаницi, млин над водою маеток мiй, а вона одна, вона мое щастя. Мушу стерегти…

– В дорозi до мене не стрiне ii нiчого злого, – обiзвалася Мавра знов i вже смiливiше, – перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас.

Іваниха Дубиха усмiхнулася.

– Якось-то буде, Мавро, – сказала ласкаво, – якось-то буде.

Мавра задоволилася – i на тiм скiнчилося…

Чабаниця – висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв, а мiж тим i багачки Іванихи Дубихи.