В неділю рано зілля копала

 – То я тебе до скрипок викохав i держу? Та найдорожчого коня до проiздок тримаю? Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! – гукав на все горло. – Ади, чого вже не придумав в своiй головi – скрипки! Тьфу!!

– Коневi не сталося нiчого, – вiдказав Гриць спокiйно. – Я коня доглядав i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до сонця, такий ситий i годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота подивитися в сусiдне село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти, тому я поiхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самi знаете, тому й поiхав.

Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi iду. От що!

Господаревi, нiби з зачудування, аж мову вiдiбрало. Рука знов пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов.

Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганнi, i взявся далi до своеi роботи.

Батько знов свое, – думав вiн, – а вiн свое. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку, повчитися на нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи вiвцi верхами, не було так тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця на мiсце; i от таки не успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i як заграе на нiй, всi дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз самi гуляти. Гей! га! – усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар…

Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв вiн на найкращiм конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при доброму настроi ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала – не дарувала.

– Пройдисвiте! – накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi.

– Пройдисвiте! – гукала по своiй скорiй вдачi. – Гадаеш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам’ятаеш ти ту поiздку, – кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця.

 – Попам’ятаеш! – Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що вона здержалася.

Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неi i, стиснувши, нiби клiщами, ii руку, процiдив:

– Я не пройдисвiт, – говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, – я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випираетеся того, що лиш вихованець, то не безчестiть. Хлiб ваш дурно не iм; як знаю, вiдробляю.