Адеман. Орбітальне фентезі

Танна – свiт хирявий, доведений до краю божевiлля. Нiхто при здоровому глуздi не став би зводити докупи розстрiляних негероiв, спалених, топтаних i самотнiх. Синiй вже не лiтатиме, Руна доконае гордонiтна ломка, iй зiрве дах. Десятки разiв обдуренi, не вмiли довiряти навiть собi. Лиш убогiсть цього краю стримувала iх вiд того, щоб не розбiгтися.

Ева силилась зiбрала докупи векторнi обривки зi своiх минулих хронiк. Зосталось звести iх у ту площину, iз якоi вислизне кручена тропа видимих глибоких слiдiв iхнiх нiг i лап.

Вона не сумнiвалась, що погодиться знову убивати. Рун-хлопчик, у минулому довiрливо-манiрний та лагiдний, зламався. І вона пiдкориться. Пiд стягами бiло-чорними чи бiло-сiрими знову запалиться пiтьма i заморозиться свiтло.

«Сумнiвна твоя ласка, Танна, – думала Ева, прикриваючи повiки. – Ти дозволила гриханам i людям пiти, примирила iх, щоб вони знайшли спосiб вижити. Вiдпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелi, який треба ворушити?»

Знайдення.

Доба до падiння

Повернися до тями, довiрливий… Годi чекати зорепаду – сьогоднi нiхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарнiсть» – зауважили б синоптики, якби жили у цiй частинi свiту.

Пiдведи очi, скептику. Ось вони визирнули: нанизанi перлини надщербленоi четвiрки мiсяцiв.. У срiблi серпанку, ледь.. надкушенi. Звична картина нiчного неба вказувала шлях зухвалим мандрiвникам, бо прозорливi жителi верхньоi смуги Знайдення тричi перевiрили, чи надiйно замкненi вiкна i дверi, чи загострений клинок дiдiвський, чи щит ритуальний на стiнi не покосився.

Цей свiт давно подiлений, розумнику. Смугами, стiнами, перегородками. Законом i беззаконням. Невмирущим володарем Тригорii i славним Архiтектором адеманського пагорбу у Надмор’i, нащадками другого i страхами першого. Коли знаеш свого ворога в лице, а знайомий голос впiзнаеш у темрявi – свiт подiлений правильно. Свiтобудова Знайдення не знала мiфiчноi полярностi. Змагання добра зi злом звелося до iгор у манiрне переодягання цих суперникiв.

На дистанцii довжиною у вiчнiсть усi iмена затираються. Безсмертя грае не за правилами, i жарти у нього злi.

Двое рухались, як один – це мало гарантувати одному iз них невидимiсть. Двое сердець рiзноi щiльностi: незрiлоi людини i стрiляного хижака. Рiзнi та однаковi – спiвучасники субреального дiйства у звивистих лабiринтах Знайденого свiту. Їх об’еднувала мета i роз’еднували цiлi. Такий тандем ставав звичним явищем у лише вiдносно безпечних землях.