Адеман. Орбітальне фентезі

Страх у Знайденнi мае владу зводити мости i спалювати переправи. Нiчого i хтозна-скiльки спiльного. Нас, мандрiвникiв, частенько еднають блудливi дороги уздовж одного берега. А роз’еднують вузли власного роду.

Сiра густа iмла закипала паром. Клубочилась i здiймалася вгору молочним птахом. Можна сподiватися вiд такоi ночi ще тих вибрикiв.

Дольки втомленоi свiдомостi вимолювали сну, зрадливо злипалися повiки. Загрозлива реальнiсть вислизала з-пiд контролю. «Вiдпусти повiдок пильностi, пiд тобою вправний ловець» – нашiптував туман.

– Ледве голову схили.., – першою завела пiсню чотирилапа.

– Порятунку не проси.., – спросоння вiдреагувала вершниця, мiцнiше обiйняла срiблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.

– Ланцюгом прикутих правил – синiх мiсяцiв овали.., – вiдспiвала свою партiю Бiлогрива, замисливши лукавий жест.

– Бiлi костi омива.., – колискова обiрвалась пiд шумок падiння.

– Трохи ясностi цiеi ночi не завадить, – вишкiрилась болотяна кiшка. – Тоi, що очi розплющуе.

Обiймаючи холодну землю, кривлячись вiд болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змiй, пiдкрадався гнiв.

– Безбожне творiння ночi, лукавий виродок болiт, брехлива напiвкровка – усе в цьому перелiку – я, i навiть бiльше! Вiдточуй кiгтi, крихiтко, – нависаючи, протяжно шипiла кiшка.

Дiвчина уперто мовчала, сховавши голову мiж гострими колiнками. Намагалася зрозумiти, що iй бiльше болiло: кривда чи забитий лiкоть.

– Лю-ю-ю-ю-ю.., – витягнулись губи. Коли розплющились очi, цукристi, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла.

– У жалощах немае порятунку. Щоб вижити, важливiше жало, – хризолiтовi кристали ii очей витискали чорнi щiлини. – Той, хто на тебе полюе, вилизувати тобi слiз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаеш?

«Зрiлi вчинки двоногих – найнуднiшi iз передбачуваних у свiтi речей. Не будь прогнозованою», – справжнi думки протистояли манiрним повчанням, про що двоногiй не слiд було знати:

– Я не обiцяла, що буде легко, – тихою рiчкою попливли повчання.

– Ти хотiла сказати.. трохи менше, як вiчнiсть.

Уся ця ситуацiя бiльше нагадувала педагогiчну сценку: суворий наставник глумливо мружив очi, удвiчi менший школяр очiкував черговоi порцii покарань. Бiлогрива вiдчувала, що гру у кидання багнюкою пора закiнчувати.