Адеман. Орбітальне фентезі

Шкiльнi формати були iй огиднi, як торованi колесами дороги. Там, де проходять великi табуни, очiкуй засiдки.

Лiниво прогнулася в хребтi, схилила кудлату голову. Показово клацнула зубами, оголивши iкла, i лизнула поранену руку. Жорсткий дотик додав Евинiй поведiнцi прискорення. Вона зашипiла, як кiшка, упала Бiлогривiй на хвiст, обмоталася ним навколо шиi i притихла. Це мало стати фiналом взаемного примиренням. Синцi та подряпини зараховувались у розряд бойових чеснот.

Обое вже давно звикли до подiбних витiвок, та й давня прив’язанiсть не дозволяла чавити образи на сiк.

Пригода, що познайомила дитину з болотяним хижаком, втримала iх надовго всупереч усяких лихослiвних толкiв.

Рiдних батькiв дiвчина не знала. Їi виховав хранитель. Лагос був iй i батьком, i матiр’ю, i другом-братом. Доки одноi i не зовсiм спокiйноi ночi тихою ходою заявилася зеленоока нянька. Люди вважали болотяних котiв нiчними iстотами – Бiлогрива цей мiф пiдтримувала i з першим сонцем покидала дитячу кiмнату.

У свiтлi захмареного дня Евена мало чим вiдрiзнялась вiд подiбних iй ровесникiв в адеманських поселеннях: смаглява шкiра, родовi вiдмiтини на долонi, точене обличчя iз прямим бунтiвним поглядом.

Болокоти на смугастих землях були малочисельним видом. Нiчна iх активнiсть породжувала рiзного роду мiфи. Хризолiтовi кристали iз вкрапленням ночi умiли оберiгали i чужi, i своi таемницi.

«Хай гострий клин не зможе ранити, та бiле хутро залоскоче до пiвсмертi», – приповiдали хронiки старих хранителiв.

Люди iм вiрили чи то в силу iх страху перед завiсою ночi, iз якою приходили i великi коти, i тiнi в капюшонах викрадачiв, чи то в силу вiри у самих хранителiв.

Лагос мав доступ до спадку попередникiв, тлумачив людям трухлявi тексти. У Медовому Надмор’i попит на його послуги пiдтримувався тривожним часом, як полум’я – киснем.

«Не тому поклонюся я, хто вище ходить, як земля, не тiй, що дотиком долонь сповiльнить повiнь i вогонь, а тiй, що порухом нiмим зачинить браму у свiти» – подiбнi рукописнi тексти копiювалсь iз завиднiстю святкового шитва.

Хтось шукав у них втiху для розуму, хтось – розраду для серця. Життя, як море – нiколи не втомиться викидати на берег трiски.

Свiт Знайдення дiлили мiж собою раси рiзних еволюцiйних i технологiчних рiвнiв. Людей, земних жителiв верхньоi смуги, видiляли родовi вiдмiтини. Тi, що вели свiй рiд вiд адеманськоi гiлки, стали носiями мiтки на лiвiй долонi. Такоi, як у Лагосовоi вихованки.