Адеман. Орбітальне фентезі

Коли тобi п’ять i тебе люблять, свiт буяе барвами. Вiтер нашiптуе, високi трави спiвають вкупi зi скелями, а перелiтнi зграi iз собою кличуть. Горизонт мляво тягнеться вiд високоi мiськоi брами i манить випурхнути з гнiзда.

Окисленi мiдною зеленню старi фортечнi ворота раннiми годинами будили поселян скрипом. На нiч iх зачиняли, але в свiтлi дня лiнивi сторожi не обтяжувались надмiрною пильнiстю. Дитина не пояснить магнетизм дороги – вона лиш пiдкоряеться зову. З гiрки на гiрку пiд тiнню сатинових трав через пахучi луки аж до лiсових угiдь.

. У прозорих струмках – кораблики, мiж камiнням – равлики.. У нiрках дерев – гостинцi, i казка ця закiнчуеться, коли крони сплiтаються, зачиняючи собою небо.

Приземлене дупло пообiцяло малiй притулок i сон. Мiж запахами теплого прiлого листу, лишайникiв i кори дитя згорнулось калачиком i задрiмало. Тодi все здавалось грою. Розваги закiнчились, коли прийшли сутiнки з новими звуками i тiнями. У ii сховку прокинулось щось крикуче, кусюче i дряпуче, вигнало чужинку в нiч.

Страх i холод без зусиль гасять усяку цiкавiсть. Кiлька разiв Ева падала, ранилась i зривалася на бiг. Вона плакала тихо, щоб не збудити лiсових демонiв. Вже коли назустрiч iй випливла пара малинових вогнiв, дiвча зiрвалась на пронизливий крик.

Гора бiлого хутра i шорсткий язик тiеi ночi, можливо, врятували ii не тiльки вiд переохолодження.

Нового друга маленька Ева назвала киця Гель. Нечувана рiч: великий хижак врятував людське дитинча i поселився поруч iз ним.

Впустити до людськоi спiльноти дикого звiра iз лихою славою – аномальне дикунство для поселян.

І болокоти двоногих сторонилися. Жили-полювали у сильно вологих лiсах, мiсцях вiддалених, полохались денного свiтла i людського шуму. Популяцiя iх в рiзнi часи коливалась, але збiльшувалася iз засиллям крагунiв..

Останнi були справжньою причиною важкiв засувiв i металевих обшивок на дверях. Ловцi на дiтей, вони ж чорнi каптурники, або крагуни. Логiка пiдказувала: болотянi коти – посiбники дiтокрадiiв.

На околицях Адеману ходили чутки, нiби хижаки вiдточують своi сталевi пазури на одвiрках приречених родин. Чому Бiлогриву не прогнали, знав хранитель: поселяни демонизували болотяну кiшку, аби вона перекривала ловцям шлях до людських порогiв.

Не вiд того бралася сиротами шкiра i стигло нутро. Вiн пiдозрював справжню причину приходу служки темряви. Вiн знав, кому по праву належить дитя iз медовими очима i вiд кого насправдi болокiт ii стереже.