Адеман. Орбітальне фентезі

Коли вiтер рве покрiвлi, i хвилi накривають човни, жоден хранитель не всилi протистояти стихii. Лагос просто знав, i знання лиш множили смуток. Але i нерiдний батько вiддасть усi скарби, тiльки б затримати прихiд великоi води. Тiльки те, що зжере полум’я, нi минулого не змiнить, нi майбутнього не подаруе. Як не вихиляй тим пером, ти йому не хазяiн.

Срiбла у його скронях та бородi бiльшало, ночi минали в тривожних роздумах, днi танули. Лагос зважився.. Не тому, що його осяяло прозрiння, не тому, що штовхав вiдчай.

Вiн гадав, чи ймовiрнi зiткнення мiж речами, мотивами та iстотами, якi притягуються, але зустрiтись не можуть. Чи змiнить причину-наслiдок чиясь недолуга спроба збовтати осад. Вiн хотiв лиш виграти час для своеi втiхи.

Бiлий кiт не здивувався. Вiн чекав тiеi розмови з тих самих пiр, як упiзнав старого знайомого.

– Я вiдчуваю, що можу вiрити тобi, – почав було Лагос тремтячим голосом. – Пустеля його знае, чому.. Чинити тобi опiр – безглуздя.

. Я лиш хотiв.. упевнитись…

– І море отак шумить.., лиш нiхто на шум не зважае, – обiрвала його кiшка на пiвсловi. – Слова не мiняють вчинкiв. По той бiк ти не мав майбутнього, по цей – не матимеш вибору. Усе нiяк не приймеш..?

– Спочатку я був людиною..

– Вiйна в собi турбуе? – оксамитовi нотки нiжного голосу iржавiли i скрипiли. – Чого тобi насправдi треба, хранителю?

– Трохи часу – не рокiв, – старий майже переборов хвилювання в голосi, – Жоден болокiт не вiддасть свого дитя без бою.

Хiба батько вимагае забагато?

– О, море гадае, що воно океан, – звiр оголив в усмiшцi слiпучо-бiлi iкла. – По дну ходиш, старче, та в мулi тому i грузнеш. Маска зморшкiв не додасть тобi природного розумiння. Нутром вiдчуваеш, що безсилий, але продовжуеш змагатися. Свiтлокрилi тобi заборгували.., та невже ти, стариганю, допускаеш, що можеш змiнити правила гри, якоi не розумiеш? Не нам iз тобою вибирати. Сам знаеш, у всього власний хiд.

– Ти говориш зi мною, значить ти не звiр.

Не той, хто точить пазурi..

– Почув, що вiтер повiяв. Скулити личить псам, але не нам. А те, що нi тобi, нi менi нiколи не належало, пiде своею тропою. – Кiшка була невблаганною, усiм своiм виглядом грiзно натякала, що розмова закiнчена, i немае бiльше сенсу каламутити воду. Проте Лагос iстерично не здавався:

– До бiсу правила! Заради того, що колись було i буде незмiнним, ти можеш просто.. хотiти? Як..