Портрет Доріана Грея

Постарайся не рухатись i не звертати уваги на те, що говорить лорд Генрi. Вiн дуже погано впливае на всiх своiх друзiв окрiм, хiба що, мене.

Дорiан Грей ступив на платформу з виглядом юного грецького мученика i розчаровано поглянув на лорда Генрi, котрий йому досить сподобався. Вiн був такий несхожий на Безiла. Вони створювали приемний контраст. І в нього був такий чарiвний голос. Через кiлька хвилин вiн звернувся до нього

– Ви справдi дуже погано впливаете на людей, лорде Генрi? Безiл мае рацiю?

– Не iснуе такоi речi, як поганий вплив.

Будь-який вплив – це аморально. Аморально з науковоi точки зору.

– Чому ж це?

– Тому що впливати на людину означае вiддавати iй власну душу. Ця людина бiльше не мае власних думок i пристрастей. Їi чесноти бiльше не справжнi. Їi грiхи, якщо все ж таки iснуе така рiч як грiхи, позиченi. Вона стае вiдлунням чужоi музики, актором, котрий грае роль, написану не для нього. Сенс життя полягае у самовдосконаленнi. Кожен з нас тут для того, щоб повнiстю зрозумiти власну природу.

У наш час, люди бояться самих себе. Вони забули про найголовнiший з обов’язкiв – обов’язок перед самим собою. Звiсно, вони милосерднi. Вони годують голодних та допомагають нужденним. В той же час, iхнi власнi душi голоднi та безпомiчнi. Наша раса втратила смiливiсть. А можливо, ii в нас нiколи i не було. Страх перед суспiльством, на якому базуеться мораль i страх перед Богом, який е основою для релiгii, – ось двi речi, якi керують нами. Проте …

– Поверни голову трiшечки праворуч, Дорiане, будь хорошим хлопчиком, – сказав художник.

Вiн був заглиблений у свою працю i звернув увагу лише на те, що вiн ранiше нiколи не бачив такого виразу на обличчi юнака.

– Проте, – продовжив лорд Генрi супроводжуючи свiй низький голос, що звучав нiби музика, характерним помахом рук, котрий вирiзняв його з-помiж iнших ще з часiв навчання в Ітонi, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити свое життя цiлком i повнiстю, змогла вiдчути кожне почуття, виразити кожну думку i здiйснити кожну мрiю, то свiт отримав би такий величезний заряд радостi, що ми змогли б забути про чуму середньовiччя i повернутися до еллiнiстичного iдеалу, або, можливо, навiть до чогось кращого й багатшого, анiж еллiнiстичний iдеал.

Та найсмiливiшi з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас вiд дикунiв, вiдчайдушно намагаеться вижити попри вiдмови самим собi, котрi руйнують нашi життя. Кожен порив, який ми стримуемо, бродить в нашiй головi, отруюючи наш розум.