Перші півні

Може, його краще не чiпати? Може, вiн сам себе врятуе? – iз надiею поглянув Дан на Захара.

Старший чоловiк повернув голову i строго промовив:

– Нi. Телепнi знають, що роблять.

– Телепнi знають, телепнi зроблять.

Обое розреготались, i Захар схвально хитнув головою.

– Так отож!

Дорога йшла вгору i озиралась на хащi – чи бува хто не йде назирцi. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотнi i сотнi, тисячi i тисячi. Миль, рiчок, вiйн.

– Ти будеш добрим телепнем, – лукаво промовив Захар.

– Чого це?

– Бо ти тупий.

– А-а, – почухав потилицю юнак. – Краще не скажеш. Тупий так тупий.

– І почуття гумору у тебе нiкуди не годиться.

– Тому що я не розумiю твоiх жартiв?

– Нi, тому що ти сам не вмiеш жартувати.

– Та йди ти!

Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився i погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.

Дорога пiднiмалась вище, сумно мiркуючи, що вона нiколи не закiнчуеться, а подорожнi на нiй – колись таки звертають вбiк, щоб знайти свою домiвку.

* * *

– Приготуйся: вiн iде, – зашипiв Захар i причаiвся.

Даниiл завмер. Замiсть зброi в руках у обох були великi, дерев’янiй, красиво вирiзьбленi палицi. Вони стояли на краю села, десь мiж цвинтарем та болотами. Над ними мерехтiв безкiнечний чан зiрок.

– Бачиш? – почулося напружене вiд старшого чоловiка.

– Нi, – мотнув головою юнак.

– Пре на нас…

Нарештi i другий побачив чорну постать, що сунулась крiзь темряву. Це була велетенська iстота, немов зiткана iз опiвнiчних жахiть. Позаду чорноi фiгури теж щось ворушилось, лише значно дрiбнiше.

– Готуй свiтлячка, – прошепотiв Захар.

Двое мисливцiв на нечисть вичiкували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зрiст i, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно, а позад нього щось ворушилось.

– Зараз… зараз, – повторював Захар, а Даниiл подумки вистукував той самий ритм. У руцi юнак стискав невеличку кулю.

Велетень рiс,

стискав i вистукував

а за ним – вистрибувало, перебiгало з мiсця на мiсце.

– Зараз. Зараз! Давай!!!

Дан пожбурив кулю на кiлька метрiв вiд себе. Круглий предмет впав на землю i засяяв. Проте свiтло нiкого не налякало i не змусило кинутися врозтiч, а навпаки – прискорило подii. Гладкий, цiлком голий нелюд iз зарослим лицем несподiвано побiг значно швидше, нiж вiд нього можна було сподiватися.

Даниiл ще мiцнiше вперся ногами в грунт. Здавалося, що ця гола глиба зараз змете iх, як голодний ведмiдь достиглу малину.