Перші півні

– Стояти! – кричав Захар.

– Іди сюди! Давай! – кричав Даниiл.

Вiдстань мiж ними зникла. В останню мить обое подалися вперед, виставивши круглi кiнцi палиць. Велетень зi всiеi сили налетiв на цю дивну зброю i заточився назад, нiби малина ведмедю видалась не до смаку. Вiн хапнув повiтря ротом та випустив низький черевний звук. Але вiд потужноi атаки Даниiл не впорався з рiвновагою – нога зiсковзнула i зрадливо пiдвернулась. Юнак опинився на землi.

– Вставай! Бий його! – командував Захар, насуваючись на нiчну почвару.

Його напарник скривився вiд болю в колiнi, але швидко звiвся на ноги.

– Давай!

Вони накинулись на нелюда. Дан спробував дiстати його голову, проте не дотягнувся. Захар же влучив громилi в живiт, вiд чого той знову вiдступив назад.

– Бий його в живiт! В живiт! Чув?!

– Я чую!

У коло свiтла нарештi потрапило створiння, що перебувало позаду велетня. Це були два хлопчики, якi трималися за руки i пританцьовували, якось зовсiм неприродно пересуваючись у просторi. В одного було серйозне обличчя i, здаеться, щось негаразд з очима.

Інший навпаки посмiхався та чомусь радiв.

Раптом громило неочiкувано спритно кинувся вперед i дiстав лапою Захара. Чоловiк оступився i зашипiв, наче кiт, який побачив собаку. Даниiл вчасно прийшов на допомогу – у ту ж мить вiн нанiс потужний удар велетневi в бiк, i той не встиг накинутись на Захара.

– Разом!

Захар, схоже, оговтався. І тут нiчна iстота вчинила щось дуже несподiване. Вона вiдштовхнулась вiд землi i, зробивши гiгантський стрибок, сальтом перелетiла через людей.

Проте це неймовiрне видовище не застало нападникiв зненацька.

– Назад! Ноги!

Даниiл за командою рвучко крутнувся на мiсцi i пригнувся, щоб вдарити по ногах. Почувся трiск, але то були не палицi. Палицi були значно мiцнiшi, нiж могло здатися. Створiння знову видало низький черевний звук та впало на колiна.

Наступного наказу юнак не чекав. Вiн першим замахнувся i вiдчайдушно вперiщив своею зброею по волохатiй головi. Та несподiвано легко вiдiрвалась.

Незвична куля полетiла назад у темряву. Тiло хитнулось i впало на землю вже купою чорного грунту, наче щойно насипана могила.

Важко дихаючи, обое розвернулись, проте два хлопчики, не рознiмаючи рук, вже тiкали.

– За ними, – стомлено гаркнув Захар. Вiн тримався за плече.

* * *

Вона сидiла на березi поривчастоi гiрськоi рiчки. Була юна весна. Пiд себе дiвчина пiдстелила невелике покривало i якомога зручнiше вмостилась на ньому. У руках тримала книжку.