Вийти з кола

– Якби хтось питав мене, то я би вiдповiв, що нас видае украiнська вишивка на каретi, – промовив Єрко i нарештi заслужив уважний погляд Марека.

– Так, ми не взяли карету iз королiвським гербом, але де в королiвствi ви ще знайдете карету iз украiнським орнаментом? Окрiм того, конi. Таких прекрасних коней, як при дворi… – Єрко розвiв руками, завершуючи таким жестом свiй iнтелектуальний трiумф. – Ви самi розумiете.

– Ти правий, Єрко, – знiтився Марек VII. – Надто багато емоцiй…

– Без емоцiй людина нiщо, але й емоцii перетворюють людину в нiщо.

Нiчого не вдiеш, – лукаво промовив радник.

Нарештi оскаженiлий вiзник спинив карету бiля ворiт садиби. У ту ж мить пролунав його iстеричний голос.

– Вiдчиняй, швидше! Його величнiсть Марек Закревський!

Двое вартових квапливо вiдкрили ворота.

– Нiякоi анонiмностi, – прошепотiв король. – Слава i влада – це клеймо.

Карета в’iхала на дорогу, що вела до самого маетку i знову рушила вперед. Проте далеко попереду щосили бiг хлопчик. Вiн загубив сандалi i тепер його ноги миготiли босими ступнями.

Марек заплющив очi.

Маленький хлопчик сидiв на березi моря i малював паличкою на пiску будинок. Хвилi накочувались прохолодою на розпечене вiд сонця узбережжя i морський вiтер куйовдив волосся юному художнику. Вiн якраз домальовував хвилясту лiнiю дороги до будинку, коли пролунав дитячий крик:

– Казя! Казя!

Хлопчик стрепенувся i пiдвiв голову.

– Казя! Казя!

Вiн зiрвався на ноги i побiг по пiску. Його босi ноги миготiли пiд сонцем голими п’ятками.

За хвилину хлопчик опинився бiля невеличкого дерев’яного будиночку на узбережжi моря. Поруч iз хатинкою були розвiшанi рибальськi сiтки та лежав перевернутий човник. На схiдцях будиночку стояв ще один хлопчик, приблизно такого самого вiку.

– Казя, подивись, – промовив вiн i показав своему товаришу три невеличких кинджали.

– Що це?

– Це менi Дiд Вiтер дав. Вiн сказав, що це Дамарт. Вiн сказав, що пояснить потiм, що це значить, – захоплено розповiв хлопчик. – Правда гарнi?

– Гарнi.

Але що ви з ними будете робити? – недовiрливо запитав Казя.

– Я ще не знаю.

Очi хлопчика iз ножами в руках збуджено свiтились.

Марек розплющив очi. Королiвська карета на повному ходу загальмувала бiля сходiв, що вели у великий красивий дiм герцога де Руанського, i трое чоловiкiв всерединi знову кинулись в обiйми одне одного. Вiзник перелякано закусив губу i зиркнув на дверцята екiпажу.

– Перестарався, – бовкнув вiн собi пiд нiс.