Ратники князя Лева

Правда, i першi, й другi не поспiшали ощасливити князя своею присутнiстю. А сам вiн i не намагався нав’язувати свою гостиннiсть. Тому коли Шварновi повiдомили, що у мiсто прибув князь литовський Воiшелк, вiн щиро здивувався. Кого-кого, а свого спiвправителя Шварно не сподiвався побачити. Хоч ось уже декiлька рокiв вони удвох правлять навколишнiми землями, слiд чесно зiзнатися, князь iз Воiшелка – нiякий. Усi роки, вiдколи вони знайомi, литвин увесь час шукав себе, кидаючись вiд однiеi крайностi до другоi. Був час, коли вiн уперто тримався мiсцевого язичництва, i це тодi, коли його батьки й увесь народ прийняли хрещення з Риму; можливо, неприязнь до вибору вiри батьком, князем Мiндовгом, пiдштовхнула Воiшелка прийняти православ’я.

Зробивши цей вибiр, литвин iз завзяттям неофiта вiддався йому: навiть побував на Афонi. Коли ж унаслiдок змови Тройната зарiзали Мiндовга на весiллi власного сина, Воiшелка майже силомiць повернули додому i посадили на княжий стiл.

Зовсiм позбавлений будь-якого бажання вникати у державнi справи, новоспечений князь наполiг на тому, щоб спiвправителем йому дали чоловiка його сестри Рамуне – Шварна Даниловича.

На той час у Литвi за владу змагалися двi сили. Одна, на чолi якоi стояв Тройнат (його вбили вже через рiк) i нальшанський князь Довмонт, наполягала на вiдокремленнi князiвства вiд впливу наступникiв Данила. А друга, яку мимоволi очолив сам Воiшелк, прагнула протилежного. Через чотири роки перемогла саме вона.

Вiдтодi князь литовський Воiшелк Мiндовгович не нав’язував свою компанiю князю литовському Шварну Даниловичу.

Причиною цього був той неприемний факт, що за життя короля Данила Воiшелк вбив Романа i став новогрудським князем. Щоправда, цей випадок не зiпсував, а лише охолодив стосунки iз Даниловичами.

Тому поява литвина у Холмi, за сотню верст вiд власноi резиденцii, не могла бути випадковою.

Так думав Шварно, отримавши вiд начальника мiськоi варти цю звiстку. Князь одразу ж розпорядився прийняти литвинiв якнайкраще i приготувати обiд.

– Який саме? – поцiкавився начальник.

– Тобто? – здивувався Шварно.

– Зараз пiст, а великий князь…

– Зрозумiло. Невже i самому поститись? Готуй те, що завжди, – розпорядився Шварно i попрямував до покоiв дружини Рамуне.

Ось уже чотирнадцять рокiв вони разом, i нiщо не могло зiпсувати iхнi стосунки: нi вiдсутнiсть дiтей, нi вбивство свояком його брата. Рамуне всiляко пiдтримувала чоловiка, тому присутнiсть ii на майбутнiй вечерi була бажаною.