Тамплієри короля Данила

Хоч за единим винятком усi рицарi були старшi вiд нього за вiком i титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибiр.

Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарiв, вiн з повним правом мiг претендувати на командорство. Мiг, але з готовнiстю прийняв рiшення капiтулу. Командор мiг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера i завжди отримував допомогу. Такоi ж готовнiстi допомогти йому i слухатись Гiйом де Пардо чекав i вiд Етьена де Гiмора, Роберта Фунье, шевалье Гвiдо де Артуа, Бернара Рiдфора, П’ера де Мореля.

Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усi вони були франками, як i Гiйом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англii, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був iталiйцем i походив з Беневенто. Усi вони вступили до ордену вже давно, тiльки ставши рицарями, а Роберт Фунье став ним уже тут.

За приписами статуту ордену сидiли мовчки, хоч у такому вузькому колi не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (i обов’язком) для тамплiерiв стала молитва, якщо поруч вiдбуваеться вiдправа, а самi вони не мають можливостi бути присутнiми на нiй.

Так у мовчазнiй молитвi вони не помiтили, як дверi трапезноi вiдчинилися. У примiщення увiйшов лiтнiй монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймнi вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд монаха, що зустрiв iх бiля брами: така ж поношена чорна сутана, пiдперезана мотузкою, сандалi. Навiть виголений на головi круг – тонзура – була такою ж, як i в iнших монахiв.

– Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, – з порога почав вiн.

 – У перший день посту сюди нiхто не заходить, а дехто з братiв не бере в рот навiть води, хоч свята Церква i не вимагае такоi жертви.

– Повiрте, падре, едине, про що ми шкодуемо, це про те, що запiзнилися на вiдправу, – пiдвiвся зi свого мiсця де Пардо.

– Що привело вас у нашу скромну обитель? – поцiкавився абат, зупинившись перед командором.

Гiйом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясi довгий скручений пергамент i подав настоятелю.

– Про це ви дiзнаетесь звiдси.

Абат Опiзо недовiрливо подивився на печатку, впiзнав вiдтиск Папи Інокентiя IV, розгорнув документ i заглибився у читання.

Вiн дочитав до кiнця, подивився на дату i особистий пiдпис Папи, знову скрутив пергамент.

– Святiйший отець не пише, навiщо я йому потрiбен, – сказав вiн. – Вам нiчого про це не вiдомо?

– Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повiдомив командор.