Тамплієри короля Данила

– Зрозумiло. Коли ми можемо вирушати?

– Негайно, – вiдповiв де Пардо.

– Менi потрiбен якийсь час, щоб зiбратися i владнати справи, – повiдомив Опiзо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий.

– Тодi не варто спiшити. На нiч недоцiльно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку.

– Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам вашi келii.

Абат Опiзо схилив голову.

Зрозумiвши, що розмова закiнчена, командор на знак поваги також поклонився.

…Нiчне небо ще не встигло посiрiти, як ворота монастиря Святого Павла вiдчинилися i випустили два десятки вершникiв.

На землю тихо, неначе боячись розбудити ii, ще сонну, падав великий лапатий снiг. Того року зима взагалi була багатоснiжною i морозною, i все ж не такою лютою, як столiття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорiчнiй зимi далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опiзо одягнутися теплiше. Зрештою, абат i без нагадування з’явився перед тамплiерами у довгому овечому кожусi. Вiн легко скочив на запропонованого коня, натягнув вiжки.

– Поiхали! – сказав вiн.

Гiйом де Пардо вислав наперед Фунье i Бомона разом з трьома зброеносцями, щоб розвiдати дорогу i повiдомити власника судна, що переправляв iх сюди, про свое наближення, а сам на чолi невеликоi колони неспiшно рушив слiдом.

Поволi розвиднювалося. Десь там, на сходi, куди вони iхали, затягнуте низькими снiжними хмарами, несмiливо засiрiло небо.

Сонце ще не зiйшло, невiдомо, чи взагалi вигляне воно сьогоднi з-за хмар, але нiчна темрява остаточно втрачала силу.

Абат Опiзо iхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплiерiв, про яких вiн багато чув, але так вийшло, що зустрiчатися ранiше не доводилося, але оцiнивши ситуацiю, вiдмовився вiд цього. Вiд монастиря до порту зовсiм небагато iхати, дороги вистачить лише на початок розмови.

Нiчого, вiн надолужить свое пiсля переправи, дорогою до Риму.

Порт мiста поволi прокидався. Вантажники вже встигли поснiдати нехитрими харчами i першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голоснi команди i звичнi погуки.

Тамплiери в’iхали на територiю порту i попрямували до причалу, де iх мало чекати судно.

Саме тут де Пардо i помiтив зброеносця, котрий щосили бiг назустрiч.

– Сiр! – випалив той.