Захід сонця вручну

Консультував начальник госпiталю, полковник медслужби, який пройшов вiйну з не одною тисячею хiрургiчних операцiй. Майор наполягав на ампутацii руки, полковник звернувся до Густолiса: «Как будем?» Хлопець навiдрiз вiдмовився вiд необхiдностi ампутацii, розумiючи, що вiн буде глибоким калiкою мало кому потрiбним у цьому свiтi виживання. «Я проти ампутацii руки. Краще – смерть або виживу з рукою». Інтуiцiя пiдказала вибiр, i молоде, треноване тiло пiшло долиною смертельноi тiнi. Тiльки в пам’ятi трималися останнi дiдуня Гiлька слова: «Миколко, лишень ти можеш перервати лiнiюпрокляття над нашим родом.

Миколко, зупини поразку».

На Миколу не один раз налягало: гангрена – це або вiдрiзають, або кiнець. На всьому протязi боротьби хiрургiв за життя Миколи солдата домучувало незрозумiле «газова». Коли лiкар пальпував пошкоджене плече, то пiд його пальцями Миколi чувся хруст нiби снiгу, але бiль заливав це вiдчуття.

Микола то вiдповiв хiрургам госпiталю, майоровi i полковниковi, що вiн вибирае смерть супроти ампутацii руки, але мало залежить в армii вiд солдата.

Майор гаркавоi фiзiономii вилаявся i вiдмовився займатись цим солдатом, а полковниковi кинув: «А ти, как хочешь». Полковник задумався, а потiм серйозно, вiдповiдально зронив: «Попробую». Чотири мiсяцiв провалявся солдат Густолiс у Саратовському госпiталi для вищого офiцерства.

Першi два мiсяцi Миколi, не те слово, що було важко. Температура захлинала свiдомiсть. По чорно-синiх смугах були зробленi глибокi розрiзи шкiри i пiдшкiрноi тканини – i глибше.

Хiрург-полковник кожен день по кiлька разiв товстелезною голкою проколював чорно-синi дiлянки плеча, вiдтягував якусь темну кров’янисту масу i вводив туди лiки. Миколине госпiтальне життя, без перебiльшення, було ходою через долину смертi.

В цьому маревi жахiв контактом з позапалатним життям для Миколи були кiлькаразовi провiдини його солдатом-земляком Миколою Хоменком, якому, тiльки винятково давали для цього звiльнення. Клаптиком сонця у холоднiй водi для Густолiса було добре серце молодоi палатноi медсестри-жидiвки, яка з великим теплом i спiвчуттям виконувала всi призначенi лiкарем для нього манiпуляцii i процедури.

Свiтлом цих трьох душ, хiрурга-полковника, медсестри-жидiвочки i земляка, освiтлювався вузесенький Миколин коридор iз палати у життя протягом перших двох госпiтальних мiсяцiв.

У гарячцi, коли марево нереальностi розпластувало кряжисте, молоде, вихудле тiло, на Миколу напливало минуле з дошкiльних i школярських рокiв.