Темна синя вода. Потік

На очах руйнувалася ще одна гарна казка, знайома з самого дитинства легенда. Ще малим бувши, хотiв якось зганяти в Софiю й поглянути якщо не на чарiвне дзеркало, то хоча б на мiсце, де воно було.

А виявляеться, це одна з тих байок, якими кияни столiттями годували довiрливих iноземних туристiв. У моi часи гостям мiста розповiдали, що готель «Салют» – кругла, схожа на ребристу гранату залiзобетонна будiвля, повiльно крутиться на осi; i якщо постояти хвилин десять, то можна те обертання побачити. Не раз i не два бачив я бiля того готелю завмерлих приiжджих та завмерлих киян поруч.

Але якщо гостi боялись дихати, щоб не прогавити момент повороту, то кияни душили смiх.

Ще брехали про Батькiвщину-мати, що стоiть над Днiпром – начебто рiвно опiвночi вона брязкае мечем об щит. Але чи повiрив хтось настiльки, щоб попертися серед ночi перевiряти гiпотезу – це вже не знаю. Може, й поперся. Зазвичай кияни добрi й надто жорстоко над туристами не знущаються, але раптом трапився хтось безжальний…

– …але вже через десять рокiв, – так само безжально провадив далi оповiдач.

– Інший мандрiвник, австрiйський дипломат Ерiх Лясота, докладно описав у щоденнику вiзит до Софii, й написано там приблизно таке: по верху йде галерея або хори, бильця яких вiд колони до колони складено з цiльних плит синюватого каменя з прозорим рiзьбленням. В однiй з плит, якраз навпроти головного вiвтаря, е круглий отвiр, приблизно пiвлiктя у дiаметрi…

Я й сам знав, що лiкоть – це чотириста-п’ятсот мiлiметрiв, а Ігор все-таки показав.

За допомогою обох рук, й вийшло досить образливо. Ще образливiше, нiж вiд руйнування легенди.

Добре, хоч не у мiй бiк скерував, а кудись в поля.

– …тепер заповнений вапном. Кажуть, що ранiше там було дзеркало, через яке за допомогою чаклунства можна було побачити все, що побажаеш, на вiдстанi кiлькох сотень миль…

Я подивився на власника Вiкiпедii у головi водночас злостиво та заздрiсно, а Ігор, помiтивши мiй погляд, продовжив знущатися:

– Отвiр, де стояло дзеркальце, зберiглась до наших часiв… е-е-е… принаймнi, до твоiх, Юрiю, та моiх, а як там до Альбертових – вже не в курсi.

Чуеш, Альберте? Як, стоiть ще Софiя?

– Стоiть, – знизав плечима той. – Що iй зробиться. Тiльки навколо забудовано все.

– Тьху.

Сплюнули одночасно я та Ігор, й Галя з Іваном, скорiш за все, не зрозумiли, чому. Ну, забудовано, ну, стоять будинки бiля стiни, i що? Софiю ж все одно видно.

Ех, не знаете ви, хлопцi й дiвчата, якi бувають сучаснi будинки.