Темна синя вода. Потік

Така собi мнемонiка, щоб не переплутати. Бо, кажуть, спiймали якось нiмцi у лiсi дядька, а той: «Та я прочанин! У Лавру на прощу йду! Вiдпустiть, не берiть грiха на душу!»

Може б i вiдпустили, але трапився серед нiмцiв наш полiцай й загадав прочанину перехреститися. Той i бахнув хрест через лiве плече.

Кажуть, потягли дядька на шибеницю, а нам таке треба? Не треба. Нам потрiбно було iнше, а саме – корчма. Бо не завадило б i коней погодувати, й самим когось зжерти. Я змiряв Галю голодним поглядох, i вона знову його вiдчула й зiщулилась.

Хай йому чорт! Дiвчата, ну пояснiсть, як, як вам це вдаеться? По спинi ж ковзаю очима, не по грудях же; й гладжу поглядом, а не долонею.

Ну як?!

Корчма розташувалася як годиться – навпроти церкви. Вивiски не мала, холодильникiв з кока-колою поруч також не виднiлося, але бувають такi заклади, що кинеш погляд – i одразу все зрозумiло. Наче й хата як хата, а придивишся – нi, таки або шинок, або корчма.

Хiба, може, форма трохи iнакша – видовжена.

Щоб бiльше столикiв помiстилося. І двiр без ворiт, натомiсть у глибинi помiтно гараж на трое ворiт. Чи то пак, не гараж, а конюшня.

Бiля корчми стояло двiйко возiв, перший нормальний, з двома дишлами, а другий чомусь з одним i посерединi, наче гармата у самоходки. Я не одразу допетрав, що ця конструкцiя призначена для того, щоб запрягати двох коней, i вже зовсiм-зовсiм асоцiативно згадав кумедний випадок з двокiнним возиком.

Є у нього така хитра деталь з екзотичною назвою – стельвага.

Мiцна така деревина, зазвичай дубова. Конi до неi крiпляться.

У моi часи вже дай Бог якщо один iз тисяч знае, що воно, але навiть у часи мого дiда знали не всi, далеко не всi. Навiть у селi не всi, а що вже про мiсто казати. І от, роцi приблизно в двадцять дев’ятому чи тридцятому почухала комунiстична партiя потилицю й вирiшила, що селянами мають керувати пролетарi.

Ага. Прямо вiд верстата – в село. Головою колгоспу.

У першiй хвилi мобiлiзацii загнала в колгоспи двадцять п’ять тисяч пролетарiв, i в другiй ще додала.

Так i назвали явище – двадцятип’ятитисячники.

Селяни назвали тих керiвникiв трохи iнакше (цитувати не варто) й зустрiли масовим саботажем. Хто мiг – стрiляв, хто не мiг – сiльради палив; хто зовсiм охляв – той псував колгоспне майно, або працював так, як iталiйцi страйкують – все за iнструкцiею. Нi кроку вбiк.

Звiсно, неможливо в такому режимi анi болта виточити, анi папiрця якогось узгодити.

Так от.