Темна синя вода. Потік

Чи не хочете продовжити граппою чи зiванiею?

– Та нi, – безнадiйно махае рукою клiент. – Здаеться, цей смак вже нiчим не перебити…

Цiкаво, чи знають тут, що таке граппа, зiванiя та мiнет?.. Дячок розповiдав i розповiдав. В основному йшлося, звiсно, про нього самого, з акцентом на те, що iв i чим запивав; або навпаки, що пив i чим заiдав, та раз по раз вискакували цiкавi подробицi й про Сковороду.

Виявляеться, друзiв Григорiй Савич не мав. Звiсно, це могло означати що завгодно – й що справдi не мав, i що дячок бреше, i що мав, але дячок про них був не в курсi, бо вони були, наприклад, птахами iншого польоту, цiкавились не випити-закусити, а трохи iншими матерiями.

Що завгодно могла означати кожна фраза дячка про нашого фiгуранта, але всi, абсолютно всi слова варто було намотати на вус, ретельно проаналiзувати, спiвставити з iншими джерелами та порiвняти.

У моi часи це була задача непроста, але так-сяк вирiшувалась, бо не можна прожити у вакуумi, хоч якiсь контакти людину знайдуть, свiт спiймае ii.

А що робити, коли фiгурант помер двiстi рокiв тому, й всi його контакти померли, й документiв катма?

Я раптом зрозумiв, що дрiбочки, крихти зiбраноi iнформацii про Григорiя Савича вже являють чималу цiннiсть, й багато iсторикiв вiддали б праву руку за те, щоб почитати стенограму опитування викладачiв та дячка. Ну, може, не праву i не назавжди, а так, потримати. Але вiддали б.

А от ми свою iнформацiю не вiддамо. Бо нема кому, нема як, i небезпечно зайвий раз смикати струни нашого Всесвiту.

Хтозна, що буде, якщо обiрвуться. Хтозна, куди цвьохнуть обривки-хвости, кому око виб’ють. Добре, ворогам, а якщо комусь з нас дiстанеться? Або навiть усiм одразу.

Дячок хильнув, i я хильнув, а хильнувши, раптом вiдчув нестримну потребу вийти. Здивувався навiть – тiлько-но не хотiлося, а тут – як наче хтось клапан вiдкрив.

Було вже у мене таке, було.

Загнала мене якось лиха доля в госпiталь, та не з пораненням того разу, а – смiх i сказати! – з апендицитом. Везли – смiялись, приймали – смiялись, а я сидiв то синiй вiд болю, то червоний вiд сорому й також робив вигляд, що посмiхаюсь.

І пiд ножем смiявся, а що ж менi, плакати. Плакати болючiше.

І коли за кишки смикали, також намагався жартувати. Не скажу, що вдало, але медички пiдсмiювались. Дожартувався – коли потягнули кишку, i здуру спитав про те, чи правильний орган тягнуть, чи не переплутали? – одна з медсестричок гигикнула й упустила затискувач.

Якраз промiж кишки.