Темна синя вода. Джерело

Маю пiдозру, що купа людей з IQ трохи бiльшим за середньопролетарський при цьому розумiе, що вони – такi собi маленькi цвяшки або клiтинки великого людства, й вiд раптовоi втрати одного цвяшка будiвля не розвалиться, ба навiть пiдошва не вiдпаде.

Але кожен цвяшок мае голiвку, й у нiй крутиться думка – «Я важливий! Я хороший! Я розумний! Без мене – нiяк!».

Бувае, що ця думка обриваеться посерединi слова. Зазвичай – несподiвано, бо всi чомусь вважають себе безсмертними. Хто загине, я? Нi в якому разi.

Й тi, хто iдуть поруч накритого тiла, байдуже думають – «от дурний! Чи незграбний. А я би проско…»

Трапляеться, звiсно, й таке, що кiнець очiкуваний. Скажiмо, за рiк. Або пiвроку. Або пару мiсяцiв. Ну, пару тижнiв однозначно. Але ж не сьогод…

Ранiше траплялося, що попереджали про день, час та навiть хвилину, але зараз смертну кару вже скасовано.

Нi, той день аж нiяк не попереджав.

Почався вiн з лiнивого сонечка у вiкнi. Перед цим кiлька днiв було хмарно й дощило, подекуди навiть гримало й миготiло блискавкою, тож сонечко було вельми доречне. Я дивився прогноз – наприкiнцi тижня планувалося до тридцяти; i знав, що вже за кiлька днiв я дивитимусь на сонечко не так радiсно, й ховатимуся вiд спеки у тiнь або в примiщення з кондицiонером; але поки що – поглядав на сонечко й посмiхався.

Якась пташка розцвiрiнькалася надворi, а кiшка Томка заходилася ганяти пiдлогою iграшкову мишку з калаталом всерединi. На ii думку, шоста ранку – найкращий час для такоi забави, а поспати можна буде й пiзнiше. Треба було би тпруськнути на неi, або навiть пожбурити капцем, та це означало прокинутись остаточно, а цього не хотiлося. Й очi розплющувати не хотiлося теж. Хоча iнколи робити це було б незле. Багато справ iшли б краще, якби ми вчасно очi розплющували.

Ще пару мiсяцiв тому кiшка була кошеням, звалася Томом, i де були моi очi, коли я вибирав це боязке чорно-бiле створiння з купи таких самих боязких волохатьок? Якби побачив, що кiшка – то, мабуть, не став би зв’язуватись. Полiнувався би вовтузитися з наслiдками. А тепер – що поробиш. Будемо наслiдки роздавати. І вже, мабуть, скоро, бо одного потенцiйного зятя я вже кiлька днiв тому прогнав.

Вiн сiро-бiлий, нахабний, i менi не сподобався.