Пливе човен – води повен

Пливе човен – води повен

Олег Иосифович Говда

Дике поле #2Украiнська фантастика

Життя – що калейдоскоп. Був Петро звичайним студентом полiтехнiки – став козацьким новиком. Жив у третьому тисячолiттi – а опинився у серединi сiмнадцятого столiття. Здавалося б, куди бiльше? Так нi, пустотливiй долi i цього виявилося замало. Не встиг Петро звикнутися з привiльним життям, як потрапив у неволю. Ще й найгiршу з усiх можливих, бо полонили його харцизи.

Розбiйники, що не шанують нi Христа, нi Аллаха, а людське життя для них не дорожче за цiну на невiльницькому ринку.

Що буде далi, чи вдасться йому врятуватися i дiстатися на Сiч? Куди подiвся Полупуд? Що везе туркам розбiйницький байдак? Про це та iншi подii читайте у романi Олега Говди «Пливе човен – води повен», другiй книзi циклу «Дике поле».

Олег Говда

Пливе човен – води повен

«Ой, тii очi темнiшi ночi,

Хто в них задивиться, – сонця не хоче!»

    І. Франко

Частина I.  Dente lupus, cornu taurus petit (Вовк iклами, бик рогами)

Роздiл перший

«Козаком бути добре, а моряком – краще…»

Дитячий вiршик крутився в головi, як закiльцьований файл, дуже точно вiдповiдаючи настрою i краевиду.

Широка, метрiв зо тридцять рiчка, спокiйна, як озеро, неспiшно несе невеличкий рибальський човен, ледь-ледь похитуючи його, немов колиску. Ще й шепоче при цьому, нiби кiт на припiчку муркоче. Синь, трохи вибiлена рiдкими пiр’iнками хмар – вгорi i внизу. Красота… Тепло, свiтло i мухи не кусаються.

Подивившись, як я даю собi раду з веслами, Полупуд довго думав, жуючи вус, потiм зiтхнув i посадовив мене на корму. Довiривши стерно. Правда, перед цим додатково прив’язав його ремiнцем до уключини.

Дiя супроводжувалася коментарем, що вiн не збираеться ганятися за стерном, через те що у декого руки з дупи ростуть.

Я, звичайно, мiг би заперечити проти таких грубих iнсинуацiй. Руки у мене, як у всiх, до плечей причепленi, але коли запорожець перебувае у поганому настроi, краще промовчати.

Вiд уiдливих слiв корона з голови не впаде, а вiд щедрого козацького запотиличника – запросто. Особливо у виконаннi Василя Полупуда. Навiть разом з головою.

Причина ж для кепського настрою запорожця була вельми поважна. У нас вкрали коней…

Ну, не щастить нам на коней – хоч трiсни. Як то кажуть, то сiль в оцi, то скалка в п’ятi. Але i це ще не найгiрше. Зрештою, кiнь товар ходовий, цiнний. У будь-якому господарствi потрiбний… Загалом, сам в руки проситься.