Пливе човен – води повен

Значно гiрше те, що коней викрав Олесь.

Василь як дiзнався, аж обличчям потемнiв. Ще б пак, ми того пуцьвiрiнка, як сирiтку, байбуза, посеред чистого поля на курганi знайшли. Обiгрiли, нагодували, дали притулок, а вiн нам таку пiдлiсть влаштував. Та я б його за це власними руками…

До речi, про руки. Саме вони i вручили Олесевi поводи. Вчора вечором. Всi вже спати лягали, коли вiн пiдiйшов i каже: «Не можу заснути в куренi. Весь час здаеться, зовнi хтось зачаiвся i мене пiдстерiгае. Пiду, Петре, назовнi ляжу. Хоч пiдскакувати кожну мить не треба».

Узяв сiдло, пiтник i вийшов. Пошарудiв там, влаштовуючись. Через якийсь час знову заглянув.

– Не йде сон?

– Нi-i… Дай збрую, вiдведу коней до рiчки. Напою i скупаю…

– Не можна ж вночi.

– Ти про русалок? – хмикнув Олесь. – Не хвилюйся. Мене не зачеплять… – i швидко пояснив: – Рiчковi дiвчата кiнського поту не люблять. Близько не пiдходять.

Чуже бажання добровiльно потрудитися задля загального блага завжди знаходило вiдгук у моiй душi. Тим паче, ця робота чекала зранку на мене.

Так що я без жодних сумнiвiв мерщiй видав Олесевi все необхiдне i, незважаючи на прийняте рiшення зав’язати тiснiше знайомство з дещо дивакуватим хлопцем, в помiчники не набивався. Пiсля вчорашнiх турбот i пригод зайва година сну була важливiша. Та й Олесь нiкуди не дiнеться. Наговоримося ще… А от вiн вирiшив iнакше.

– Старий я дурень… – зiтхнув Полупуд. – Бачив же, що хлопчинi, як пiд хвостом горить, так на Сiч рветься. Але думав, що це вiн усе ще з неволi тiкати продовжуе.

Таке часом трапляеться з тими, хто з полону врятувався. Їм здаеться, що ще не досить далеко втекли, i погоня ось-ось наздожене. Думав, серед такоi кiлькостi козакiв хлопчина вiдчуе себе у безпецi i заспокоiться. А воно, бач як вийшло… Не догледiв.

Бажаючи розiгнати смуток, Василь взявся за весла i погнав човен з такою швидкiстю, що вода аж спiнилася. Я думав, запорожець розiгрiе кров i вгамуеться, але Полупуд навiть не думав збавляти темп. Загрiбав, як найнявся…

Про те що Олесь пропав разом з кiньми, дiзналися ближче до снiданку.

Табун пасся в сторонi вiд табору, а за хлопцем нiхто умисно не наглядав. Тож вiдкрилося все аж як вартовi змiнилися i хтось iз козакiв насмiшкувато поцiкавився, чого це ми своiх кобил окремо тримаемо?

Бачачи, що Полупуд не розумiе про що мова, вартовий додав, що бачив, як Олесь на iнший берег з кiньми переправлявся. Але не затримував, думав, що Полупуд сам джуру кудись вiдправив, i тривогу пiднiмати не став.