Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Тричi не вмирати. Побратими. Роздорiжжя

Олег Иосифович Говда

Тричi не вмирати #3

Добре вигадав чорт Босоркун. Якщо не вдаеться отримати релiквiю хитрощами чи силою, то чому би не спробувати обмiняти ii на щось iнше? А чим найдужче дорожить козак, опрiч вiри та волi? Звiсно ж – життям коханоi. Одного не врахував бiс: не сам Тарас на свiтi, мае вiрних товаришiв. І тi зроблять усе, аби чортячим планам не судилося здiйснитися. Та й старий Куниця не сидить на мiсцi… i вже потайки на Сiч дiстався. А там свое вируе, запорожцi в похiд лаштуються.

Куди йти? На Москву чи в Крим? Тiльки вiд новообраного кошового залежить. І вiд його порадника, котрому не аби хто – сам Сатана дружбу пропонуе… Про цi та iншi пригоди читайте в третiй книзi циклу «Тричi не вмирати» «Побратими. Роздорiжжя».

Олег Говда

Тричi не вмирати Побратими Роздорiжжя

Щасливий той, хто буде там на святi!

    Данте Алiг’ерi

Роздiл перший

Через необхiднiсть зберегти в таемницi присутнiсть Галлii, – коней, як i минулого разу, залишили на правому березi Рiчища.

Непийвода свиснув джур, що валандалися неподалiк – чи то виглядаючи когось, чи просто байдикували, i велiв припильнувати. А тим, хто цiкавитиметься, вiдповiдати, що то конi його i Тараса Куницi. Про те, хто i як знайшов убивцю Остапа Несмачного, на Сiчi знали всi, то ж молодi хлопцi охоче i з гордiстю прийняли поводи, ще й поштовхалися трохи, за право вести коней до води.

Як тiльки паром пристав до причiлку, Іван вхопив за руку першого ж запорожця, що проходив повз них, позiхаючи на весь рот.

– Устиме, зажди. Ти курiнного не бачив? Дуже треба. Пiдкажи, де Терентiя шукати?

– О, Іване! – пожвавiшав козак. – Здоров! Радий за тебе!.. Я як почув, що… Не повiрив, от хоч перехрещуся! – потiм подивився на Куницю.

– Спасибi, хлопче. Батько б тобою пишався. Здаеться менi, великим чоловiком станеш на Запорiжжi… якщо блохи не закусають на смерть… – зареготав добродушно, поплескуючи Тараса по плечу твердою, мов дошка, долонею.

– Я не про те питав, – насупився Непийвода, якому неприемними були цi спогади.

– Не марудь. Кажи, якщо знаеш. Пильно нам…

– Копито? – перепитав Устим, почухав груди i скривився, немов вiд оскомини. – Іди в передмiстя, Іване. Не проминеш. Здалеку почуеш.

– Невже, знову?!

– Власне… – криво посмiхнувся Устим. – Понесло курiнного. Ще тримаеться, але ось-ось почне розповiдати, як ви вп’ятьох з Куницею, Безвушком i Кропом турецьку каторгу[1 - Тут у значеннi – галеру.