Тричі не вмирати. Спадок

Тричi не вмирати. Спадок

Олег Иосифович Говда

Тричi не вмирати #1

Не ждав i не гадав Тарас, що стане вiдьмаком-характерником. А разом з отриманою силою звалиться на нього цiла гора клопотiв. Бо опиниться козак не помiж двох вогнiв, а в самiсiнькому вирi. Єзуiти Лойоли, бусурмани, таемна служба Івана Грозного… ба навiть сам Сатана – усi хочуть отримати вiд Тараса якусь чудодiйну релiквiю. А вiн нi сном нi духом… Може, батько знае. Але той уже пiвроку як загинув чи пропав безвiсти. От i роби, що хочеш. Вiрнiше – що можеш.

Аби вислизнути з пастки, залишитися живим i таемницю розгадати. Про все це та ще багато iншого читачi дiзнаються з першоi книжки циклу «Тричi не вмирати» «Спадок».

Олег Говда

Тричi не вмирати. Спадок

© Олег Говда, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019

* * *

Еней був парубок моторний,

І хлопець – хоч куди козак!

    І. Котляревський

Вступ

Вельможний пан у цилiндрi з високою тулiею i трiйцi з тонкого англiйського сукна стояв на краю стрiмкого урвища.

Спираючись обiруч на навершя майстерно рiзьбленоi палицi та подавшись уперед, вiн дивився вниз. Із висоти, доступноi не кожнiй пташинi, свiт видавався яскравим луб’яним малюнком. Величезна вiдстань краще за будь-який ластик стирала бруд повсякдення, надаючи виняткову можливiсть помилуватися пишнiстю недосяжного iдеалу. Напевно Господь саме такою уявляв собi Землю, коли починав Акт Божественного Творiння i ще не збирався лiпити людину.

Широкi, недбалi мазки величезного пензля.

Багато яскравоi зеленi, плями теплоi жовтизни i широка стрiчка прохолодноi блакитi… А понад цим – дивовижна гра тiней i сонячного свiтла.

– Ненавиджу… – пробурмотiв тихо вельможа, мiцнiше стискаючи цiпка, наче збирався вiдлупцювати ним винного в буяннi фарб. – Ненавиджу… – повторив ще запеклiше i дещо голоснiше. Мiг би й заволати на повнi груди, та який у тiм сенс? Однаково нiхто не почуе. Навiть сильний вiтер, звичайний для таких висот, побоювався зачепити одиноку постать, обминаючи боком i зриваючи злiсть на безвиннiй кручi.

Вишукуючи погано злежанi каменi i з грюкотом скочуючи iх по схилу гори.

Кiлькома метрами нижче, на крихiтнiй терасцi пронизливо скрикувала самка сапсана, схвильовано настовбурчуючи пiр’я. Соколиха вiдчувала присутнiсть чужака неподалiк гнiзда, але нiкого не бачила. Це тривожило птаху, i, якби не пара пуцьвiрiнкiв, що вже оперилися, але ще не пробували злетiти, вона давно б метнулася геть, подалi вiд невидимоi загрози.