Тричі не вмирати. Спадок

– Прошу вибачення за запiзнення, Повелителю…

Бундючний пан у сiрiй трiйцi вiдiрвав погляд од величного краевиду, невдоволено озирнувся i втупився у зiгнуту в шанобливому поклонi худорляву постать у звичайнiсiнькiй селянськiй свитi. Єдиною яскравою i нехарактерною прикрасою якоi був строкатий циганський пояс. З жовтоi шкiри, розшитий червоною ниткою i прикрашений безлiччю блискучих мiдних бляшок.

– Можеш не вибачатися, – недбало кинув вельможа, ледь помiтним рухом пiдборiддя вiдповiдаючи на глибокий уклiн. – Я непогано провiв час, милуючись околицями.

Але надалi не варто так ризикувати, Босоркуне. У мене рiдко бувають приступи меланхолii та добродушностi.

– Ще раз прошу вибачити, Повелителю. Занадто клопiтку справу ви менi доручили. Я вже геть з нiг збився, вишукуючи бодай-якийсь слiд. Той триклятий козак Тимiш, немов крiзь землю провалився.

– Не варто бездумно повторювати чужi бздури[1 - Бздури (дiал.) – дурницi.], – глузливо хмикнув пан. – Навiть у виглядi приповiдки, нареченоi народною мудрiстю.

Якби Тимiш Куниця зумiв вчинити окреслену дiю – навiщо б ми його шукали? Провалившись крiзь землю, вiн потрапив би простiсiнько до мене в тенета.

– Маете слушнiсть, Повелителю. Вибачте, ляпнув, не подумавши… Але, крiм обмовки, все iнше – щира правда. Навiть не збагну, з якого боку починати його пошуки.

– Дивно, Босоркуне, що провiвши стiльки лiт помiж людей, ти так i не навчився iх розумiти. Запам’ятай, будь- кого можна знайти i примусити робити що завгодно, дiючи через рiдних та близьких… Як думаеш, чому я покликав тебе саме сюди?

– Бажання Повелителя закон.

Менi i в голову не прийшло задуматися над цим, – знову вклонився худорлявий.

– Схоже, звичка розмiрковувати тобi геть не притаманна, – осудливо мовив вельможа. – А даремно. За дурною головою i ногам нема спокою. Так люди кажуть?

– Вам виднiше, Повелителю.

– Слушно… А тепер i ти можеш подивитися, – пан у сiрiй трiйцi тицьнув пальцем кудись у далечiнь. – Поглянь. Що бачиш?

Босоркун навiть подумки не намагаючись обуритися (думки i почуття Повелитель розумiв чи не краще за слова), слухняно повернувся у вказаному напрямку… І мимоволi охнув.

– Ви думаете?..

Замiсть вiдповiдi той тiльки хмуро глипнув на худорлявого. Так, що Босоркун сполохано втягнув голову в плечi i зiщулився ще бiльше.

– Вибачте, Повелителю. Я зовсiм не те мав на увазi.

– І цей у мене ще з найтямучiших чортiв… – пробурчав вельможа. Потiм нацiлив вказiвний палець вниз, вказуючи на лакованi штиблети.