Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

] брали. Так що, поспiшай, Іване… Хоча, я так думаю, найближчу добу говорити з отаманом про що-небудь важливе марна справа. Сам знаеш, який вiн, коли зайвого хильне…

– От, лихо, – зiтхнув Непийвода. – Ех, як не вчасно. А з чого загуляв, Терентiй, бува, не знаеш?

– От тобi й на! – здивовано вигукнув запорожець. – Та ж на радощах. З тiеi самоi причини, через котру не одна сотня братчикiв у шинку причастилася. Що тебе, дурня старого, стратити не довелося. Хiба не поважна причина? Я, примiром, бiльше дивуюся, що ти тут – тверезий, а не поряд з курiнним, у корчмi… Але якщо поквапишся, то наздоженеш.

А от ти, хлопче, пий у мiру i гляди за ними в обидва! – серйозно наказав Устим Тарасовi. – Фортуна дiвка вередлива. Вдруге може не посмiхнутися, i Господь не надiшле ще одного ангела-хранителя на виручку…

– Дякую за пораду, Устиме, – вiдповiв Куниця. – Тiльки дядько Іван з сьогоднiшнього дня обiтницю дав хмiльного до рота не брати.

– Тодi тримай ii при собi, – хмикнув запорожець. – Заховай подалi i назад не повертай, як би Іван не просив.

Непийвода показав кулака, i Устим, весело регочучи, пiшов далi.

– Ач, веселун чортiв… – пробурчав Непийвода. Чи то лаючись, то чи натякаючи на прiзвисько козака – Устим Пересмiшник. – Пiшли, Тарасе. Може, ще не пiзно.

Копито вважався на Сiчi вмiлим та розумним отаманом, ходив не раз наказним i давно б мiг вибитися у кошовi, якщо б не одна вада.

Не мав чоловiк сили опиратися хмiльному зiллю. З однiеi кварти робився дурний, як березневий кiт i нiчого не тямив.

Через те пив Терентiй дуже рiдко. Не частiше, нiж раз на пiвроку. Але якщо вже починав цмулити оковиту, то днiв п’ять не просихав, поки не починав ловити чортiв. І тiльки пiсля цього, вочевидь, стомившись вiд непосильного завдання (не дарма ж, до сих пiр це нiкому ще не вдавалося), засинав доби на пiвтори. І лиш потiм ставав собою – розумним та дбайливим курiнним отаманом.

Як i наказним… Тричi. І кожен раз запорожцi поверталися з походу обтяженi багатою здобиччю i не дуже пошарпанi.

Але потiм наступав, як жартували самi козаки, «Терентiiв день», i всi бойовi заслуги отамана затьмарювали не менш вражаючi вчинки п’яного гульвiси.

І ще була одна особливiсть, котру знав кожен сiчовик. Будучи вже добряче напiдпитку, але не розгубивши ще залишки розуму, Копито любив розповiдати iсторiю, яка сталася рокiв двадцять тому. З ним i ще десятком не менш вiдомих на Низу рубак.

Тодi одна-едина чайка взяла на абордаж i полонила торгову турецьку каторгу.