Темна синя вода. Джерело

Такий не викликае анi iнстинктивноi вiдрази, нi приязнi. Нейтральний голос, i фраза нейтральна… хоча спершу, мабуть, варто було би вiдрекомендуватись.

– Мене звати Ігор, i я хотiв би запропонувати вам невеличку роботу. За грошi.

Думки, зараза, читае…

– Ну, якщо за грошi…

За грошi менi можна запропонувати й велику роботу. Вiзьмусь я, зрозумiло, нiяк не за всяку, але запропонувати можна.

– У будь-якому випадку з мене кава, – додала слухавка.

Але я б, мабуть, i так погодився.

А хто б не погодився? Хiба, може, якась пещена Галя, яка здуру розмiстила свiй хатнiй телефон на сайтi знайомств, а тепер не знае, що й робити, як вiдкараскатись.

Я таких дурниць не роблю. Я роблю iншi.

До призначеноi години я сам встиг i кави хильнути, i в iнтернет зазирнути, i ще раз прикинути, що за роботу могли пропонувати таку, що обов’язково зустрiтися тре’. Колись так намагалися впарити участь у мережевих продажах (ну не падлюки, га? таке слово спаскудити!), але якщо кожного потенцiйного покупця кавою заманювати… нi.

Це щось iнше.

Скверик був напiвпорожнiй, бо кияни чи то балуванi, чи то за робочий тиждень втомлюються так, що на вихiднi впадають у кому, хай навiть короткочасну. Майже порожнiй був скверик, тому не помiтити Ігоря було досить важко. Вiн i не ховався; бiльш того – навiть ручкою помахав… нах-хаба.

Чому нахаба? Тому що мене впiзнав. Чому мене впiзнав? Бо, знацця, бачив, скорiш за все на фотокартцi. Або навiть на вiдео, бо розпiзнати морду з такоi вiдстанi навряд чи реально.

А може, й вживу – i це означае, що слiдкував.

Вiд таких думок менi перехотiлося кави, але просто так взяти й пiти теж розхотiлося.

Колись, давно-давно, коли дерева були аж до неба, а сусiдський песик-болонка сягав менi аж до стегон, казали менi бабуся, показуючи на самотнiй останнiй вареник у мисцi: «Доiж! А то буде за тобою ганятися!». Того разу я був так вражений, що негайно доiв; але потiм замислився, й через пару днiв попросив бабусю наварити ще «валеникiв з силом».

Бабуся й рада старатися, але серiя експериментiв, проведених iз хованням останнього вареника в холодильник, шухляду, пiд лiжко та пiд собачу буду показав, що й бабуся можуть казати неправду. Хiба що один вареник – той самий, з-пiд собачоi буди – все-таки зник й тим лишив менi певну надiю. А раптом, все-таки, погнався за мною, та не здогнав? Я ж-бо он який прудконогий! Особливо з гори. Особливо коли прибрати шасi й котитися, як виходить, а не як ноги бiжать.