Темна синя вода. Джерело

Але виховний момент експерименту зберiгся, й досi жоден вареник за мною не бiгав. Хоч прибитий цвяшок, хоч проект мiжнародноi угоди – усе доробляв.

– Добридень, – посмiхнувся Ігор. – Прошу до столика.

Я гадав, що вiн запитае, яку менi каву замовити, але вiн неуважно махнув рукою офiцiантцi: «Американо з вершками, будь ласка».

Американо з вершками менi подобався, а от те, що Ігор про це знае – скорiш навпаки.

– Слухаю вас, – натякнув я, не чекаючи на не таку вже й повiльну офiцiантку. – Бажано швидко, бо маю ще справи.

Справи й насправдi були, i я вже прикидав, як звiдси краще до Майдану пройти. Ага, он там, через перехрестя, понад Молодим театром…

Ігор зiтхнув. Мабуть, вiн розраховував принаймнi на «яка чудова погода сьогоднi, чи не так?»

– Юрiю, – впевнено почав вiн, навiть не перепитавши – чи справдi це я, i це менi не сподобалося ще дужче. – Гляньте, будь ласка, на он те перехрестя.

Я глянув. Горiло зелене свiтло – для пiшоходiв. Немолода вже матуся неквапом сунула зеброю парний возик – мабуть, iз близнятами.

Нечисленнi шанувальники ранкових прогулянок обходили його з великим запасом – чи то щоб не штовхнути, а чи щоб одягом не зачепитися. Порикували, зиркаючи фарами на червоне свiтло, кiлька автомобiлiв у правiй смузi, а лiва була на диво поро…

Вже нi.

З могутнiм басовим ревом (кажуть, такий дiвчатам страшенно подобаеться) з боку Оперного вигулькнуло щось червоне-обтiчне-низеньке-вiдкрите, бiбiкнуло й проскочило лiвою смугою далi на Володимирську. Хтось матюкнувся вслiд, а матуся не звернула уваги.

Можливо, навiть i не помiтила.

Бувае таке.

– Юрiю, – знову назвав мене на iм’я той Ігор. – Якби ми не зустрiлися, ви рушили би на Майдан якраз через те перехрестя.

Що ж, слiд вiддати належне – мою увагу вiн таки привернув. Пояснень явищу було кiлька. Найпростiшим варiантом, гадаю, було взнати про моi справи, призначити зустрiч так, щоб мiнiмiзувати варiанти маршруту звiдси – а так i е, Прорiзною на Майдан найпростiше; домовитися з власником червоного кабрiолетику… ризиковано, звiсно, можна й справдi зачепити когось, втiм, швидкiсть не дуже висока, кiлометрiв шiстдесят, ну, може, сiмдесят…

Я думав дурню й знав, що думаю саме дурню.

– Це було раз, – пояснив мiй потенцiйний роботодавець, одночасно простягаючи менi смартфон iз досить великим екраном. І знаете що? Краще б той екранчик був трохи меншим!

– …а ось вам два.

З екрану на мене дивився… та я й дивився. Незворушно, як i належить схопленiй митi.