Темна синя вода. Джерело

Бо сховалась ця установа за високим парканом, та ще й вiд сусiдiв далеко, поза старою колгоспною фермою. Ну, ви мабуть, знаете, як на фермi смердить… так от – з-за паркану смердiло дужче.

А бiля входу стояла миска, й три собаки шановного вiку меланхолiйно ii роздивлялись. Й краi у миски були погризенi.

Завваживши мене, хтось iз тих сторожiв лiниво гавкнув, й з-за паркану почулося таке саме лiниве й меланхолiйне «гав-гав».

І навiть дзвiнок деренчав сумно i тоскно.

На дзвоник непоспiхом вийшла немолода жiнка з абсолютно байдужим поглядом.

Пояснив мету вiзиту. Запитав, чи не можу зайти, пошукати.

– Можете, – сказала вона, але не зрушила з мiсця. – Пошукайте.

Постояла ще з хвилину й лише тодi рушила досередини.

За хвiрткою виявився такий собi тамбур – не для тепла, а щоб не вискочили. Втiм, нiхто i не пробував. Натомiсть одразу за внутрiшнiми дверима мене оточило десяткiв зо два рiзнокалiберних псiв, i всi разом втупилися.

Було б злякатись – але чомусь стало не страшно, а тоскно.

– Мене тут не вкусять? – запитав я про всяк випадок.

– Не знаю, – пiсля добрячоi паузи вiдповiла господарка. Ще трохи постояла й рушила до будiвлi. Пройшла метрiв десять, аж поки зволила пояснити. – Коти у нас там.

«Там» було як у тюрмi, i це не гiпербола-метафора, чи як там воно називаеться, а гола правда i чистий факт. Або ж навпаки – голий факт i чиста правда. Або ще якось. Коротше кажучи, я не перебiльшую анi краплi.

Тюрма. Сiзо. Зона.

Єдине що – камери не на замки позачинювано, а лише на клямки. Проти цих арештантiв замки не потрiбнi.

Й сидiли в них – саме сидiли! – коти. Тi самi коти, яким i на шафу вилiзти треба, якщо в квартирi, й на дерево видряпатись, якщо на дворищi; й мишу пiймати або клубок з нитками поганяти, й на хазяйку з-пiд крiсла стрибнути, й вазу розбити – цi самi коти сидiли в кутках й демонстративно один на одного не дивилися. Як на весняних котячих посиденьках, але там кiшка по центру, а тут порожнеча.

Мабуть, дотямили, що тепер iхнiй особистий простiр – це те, що вони собою займають, й те, що в радiусi одного хвоста вiд зайнятого мiсця, i все. І кiшки теж не цiкавлять, бо нема вже чим кiшок зацiкавити. Та й кiшкам коти нецiкавi, бо iх теж вительбушено.

Такi собi iстоти невизначеноi статi.

У приблизно десятiй камерi сидiв мiй сiренький котик.

– Та ось же вiн! – я мало не пiдстрибнув й рвонувся до клямки.