Темна синя вода. Джерело

Та й не долежала б вона до вечора, за кiлька хвилин вивудили б. Ринули б скопом, як тi негри у Африцi, коли якась мандрiвниця упустила мобiлу в сортир й пообiцяла п’ять доларiв тому, хто дiстане.

Результат знаете? Бiльше десятка трупiв. Нi, не побилися. Просто в сортирнiй ямi, бувае, газ накопичуеться, а людинi потрiбно дихати. Не газом.

Лiзли й падали, лiзли й падали.

А якщо хтось скаже, що таке лише у Африцi можливе, то я вам скажу, що й у нас кожного року хоч двiйко, та загине. Саме по такiй схемi – один полiз, упав, другий полiз рятувати – i поруч лiг.

Африканський рекорд нашим побити не поталанило, але нацiональний рекорд теж немаленький – сiм штук. На Кiровоградщинi, здаеться, й досить давно, але також образливо.

Хоча нащо далеко ходити. Харкiв, центр мiста, парк… i трое загиблих. Батько та двое синiв, а схема стандартна – молодший синок гепнувся у якийсь комунальний колодязь, батько полiз рятувати, а старший син полiз рятувати батька.

Ходив я тим парком, роздивлявся мiсце.

Люки заварили, але хiба ж усiм дурням клепку завариш? Обережнiше треба. Недовiрливiше. Краще перебоятись, анiж недобоятись; а коли й справдi треба кидатися на порятунок – то спочатку оцiни шанси. Хоч як гидко це звучить, хоч як суперечить людськiй моралi й росiйськiй приказцi про «товариша виручай» – але все-таки оцiни. Бо витягати два трупи замiсть одного значно гидкiше.

Це я так собi думаю. Можу, звiсно, й помилятись. Хто не згоден – прошу до ями, тягнiть.

І я трохи потягну.

– Якби… – обережно почав я, потiм трохи подумав й зайшов ще бiльш здалеку. – Якби, наприклад, я в це повiрив.

– Так-так, – пiдбадьорливо кивнув Ігор.

– Якби я в це повiрив – то що б ви хотiли вiд мене?

– Блискуче сформульовано, – вiн начебто жартома поплескав в долонi. – Ще бiльш радий знайомству.

– А я був би радий вiдповiдi на запитання, – те плескання менi не сподобалося. Це було ще не глузування, але щось дуже вже близьке.

Ігор помiтив мою реакцiю й негайно припинив, натомiсть i собi вiдпив кави.

– Я б запропонував невеличку подорож, – вже абсолютно серйозним тоном проголосив вiн.

– На яких умовах?

– Назавжди. Без гонорару. З великим шансом загинути.

– Ого, – сказав я, бо що iнше можна було тут сказати?

– Ага, – з бiсиками в очах вiдповiв Ігор. – Так-так, будь-яка нормальна людина пiсля оголошення таких умов послала би мене… ну, ви знаете куди.

Я знав.