Темна синя вода. Джерело

Бiльш того, вже заготував Ігорю усну маршрутну картку, й кiнцевий пункт тоi подорожi був далеко – принаймнi, сам я жодного разу туди не ходив. Хоча теж посилали.

– …але не поспiшайте з вiдповiддю. Подумайте. Скажiмо, до завтра. Влаштовуе? – Ігор говорив це наче серйозно, але бiсики в очах iще стрибали. Якщо надумаете… вибачте, якщо бодай щось надумаете – наприклад, послати мене, або щось у такому ж стилi – прошу телефонувати. У будь-який час дня або ночi. Домовились?

Я знизав плечима.

Справдi, така домовленiсть нi до чого не змушувала, отже, можна було вважати, що домовились. Захочу – подзвоню, не захочу – не подзвоню. Захочу – подзвоню й все-таки висловлю своi побажання з приводу напрямку його подорожi. Сам же дозволив.

Але. Тут повинно бути якесь «але». Обов’язково!

– Але… – сказав Ігор, й бiсики зникли. – Але майте на увазi. Час – вiн, знаете, дуже опiрна субстанцiя. Пружна. Його деформуеш – а вiн, гад такий, все одно намагаеться зробити все так, як було.

Його рвеш на частини – а вiдiрванi частки все одно плинуть саме тим шляхом, яким плинули ранiше. Його ламаеш – вiн наче ламаеться, але варто лишень вiдвернутись – i все зрослося, й лише шрамик на мiсцi зламу. Розумiете, що це означае?

Я вiдкрив був рота, але Ігор вже й сам закiнчив.

– Це означае, що ймовiрнiсть того, що ви все-таки потрапите пiд машину протягом найближчих кiлькох дiб – дуже висока. Навскидку, без розрахункiв, я оцiнив би ii десь у нуль-кома-вiсiм або нуль-кома-дев’ять.

Так що порадив би вам, пане Юрiю, бути обережним. Бути дуже обережним! Особливо на дорогах…

Вiн на мить замислився – а може, лише вдав задля драматичного ефекту, – й задумливо додав:

– Та й, мабуть, не лише на дорогах, а взагалi у будь-якiй ситуацii, пов’язанiй з рухом. Потяг, метро… летiти сьогоднi нiкуди не плануете? Жартую, жартую. Знаю, що нi.

Вiн плавним рухом пiднявся з-за столика, кивнув:

– Що ж, чекатиму на дзвiнок.

За каву вже заплачено, не турбуйтесь.

Розвернувся i впевнено, жодного разу не озирнувшись, подався до входу метро. Цiкавий був вхiд – зроблений як фойе будинку, й, наскiльки я знаю, будинок цей з’явився ранiше, анiж метро, а отже, рили зсередини. Вже кiлька рокiв збирався дослiдити цю iсторiю, може, когось iз ветеранiв-метробудiвникiв розпитати, але не доходили руки.

Тепер, мабуть, уже й не дiйдуть…

Я стрiпнув головою.