Афганський кут крилатої Серафими

Хаотичний перебiг думок i вiдчуття самотностi тисли свiдомiсть. Коли Донець i Лора з’явилися поруч, вiдразу все збагнула. Ось вона, ii величнiсть смерть – без будь-якоi божественноi тоги – нi поплакати задля годиться, нi пожалiти по-людськи. Хоча б душа обiзвалась i заридала ридма! Мовчить, зацiпило, а колись же над билинкою сльози лились.

– Це я винна, – схлипнула Шахманова. – Вiн же ще зовсiм малий, хлопчисько…

– Вперед, – коротко скомандував капiтан. – Твое каяття вже нiкому не зарадить.

* * *

Сонце було в зенiтi, «афганець» дув, немов з диявольськоi пащi, повiтря, затрамбоване крихiтними пiсчинками, вдихалося мiкроскопiчними дозами, надiя на порятунок була на вiдстанi уяви.

Четверо чоловiкiв у вiйськовому: полковник Гуров, капiтан Донець, атлетичноi статури сержант Алiмов, рядовий Мусiн – сидiли пiд невеличким виступом скелi i уважно роздивлялися розгорнуту мапу. Серафима та Лора розташувалися трохи осторонь.

– Я не хочу бiльше жити, не хочу, вбийте мене. Гуров, вбий, чуеш, вбий! – Лора заскиглила несподiвано, неголосно, але це здалося не менш iстеричним, i недаремно, бо вже за хвилину вона билася головою об нiму скелю.

Обличчя, порепане, з червоними виразками вiд сонячних опiкiв, почало вкриватися цiвочками кровi. Серафима схопила Шахманову за плечi, й розмашистий ляпас вiдкинув набiк спотворене лице.

– Прийде час – помреш, а зараз просто помовч, – сказала хрипким, наче затвердiлим голосом.

Потiм, ставши спиною до чоловiкiв, почала розстiбати подерту блузку.

Стягнула рвучким рухом верхню частину бiлизни i, витираючи заюшене обличчя Лори колись бiлим мережевним, а зараз посiрiлим вiд поту i бруду бюстгалтером, вiдчула, як власне роздратування пiдступило до самiсiнького горла пiною. Але ж вона тверда, вона терпляча…

– Лорочко, давай трохи залижемо рани, давай спробуемо вижити, а жити по-людськи будемо потiм i оплакувати себе та iнших будемо потiм.

– Тобi легше – ти он яка, а я бiльше не можу.

– Нi, ти можеш, ми всi можемо. Наша кров не стане голубiшою вiд удаваноi манiрностi й вмiння втрачати чи то свiдомiсть, чи то самоконтроль.

– Серафимко, ти така чудна, – сказала Лора трохи спокiйнiшим голосом. – Ти розмовляеш якось непросто.

– Це, мабуть, тому, що я думаю, коли розмовляю.

– А я, що, по-твоему, пустоголова?

– Ти не пустоголова, але в тебе почуття й емоцii випереджають думку.

– Менi б зараз грамiв сто п’ятдесят, – Лора облизнула роз’ятренi спрагою вуста.

– Ти теж дивна.