Афганський кут крилатої Серафими

Ну як у таку спеку можна думати про горiлку? (Правда й про воду не можна думати, але ж достобiса думаеться!)

– Застiбки блузку, Гуров iде сюди.

Гай, збагнувши власну розхристанiсть, заходилася коло дрiбних гудзикiв, неслухнянi пальцi ще копошилися бiля грудей, коли пiдiйшов полковник.

– Знаю, що це не порятуе, але все ж таки, – вимовляючи слова надтрiснутим голосом, простягнув Серафимi невеличку армiйську напiвпорожню флягу.

Клята застiбка нiяк не пiдкорялася i, прикриваючи лiвою рукою вимушене декольте, жiнка правицею взяла денце теплоi, майже гарячоi посудини.

Гуров не вiдпустив флягу, i ii пальцi за мить доторку, майже, як i тодi, в аеропорту, пронизало струмом.

Дивлячись прямiсiнько в очi чоловiковi, Серафима промовила:

– Гра, споконвiчна гра, але чи час?

– Я мислю, що навiть коли ми помираемо, коли нас вбивають, ми не думаемо про смерть – ми думаемо про тих, кого любили.

– Ви маете рацiю, але так хочеться пити, – i подоба iронiчноi усмiшки торкнулася жiночих вуст.

– І справдi, що це я знову, – сказав розгублено i опустив руку.

Серафима передала флягу Лорi, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосi мовила:

– Не густо.

– Дiлiться – це останнi краплi, – сказав Гуров i зробив крок у бiк вiйськових, та на мить затримався i додав: – Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» i все буде о’кей.

Лора зробила один-единий ковток i мужньо передала посудину Серафимi. Гай, тамуючи в собi дивне, чи не перше в життi усвiдомлене вiдчуття спраги, що сидить десь глибоко всерединi i монстром смокче, вимагае, ссе, прилаштувала флягу до ремiнця на брюках.

Зробила кiлька крокiв, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило… Винувато клiпнувши вiями, Серафима зняла посудину, обережно вiдмiряла свiй ковток.

Вузенька стежка пiднiмалася по вертикалi, мережачи у скелястому ландшафтi загадковий лабiринт. Розминутися тут було неможливо – треба йти слiд у слiд. Попереду вправно, безшумно, наче гiрський барс, iшов Гуров, за ним, помiтно хекаючи, поспiшав капiтан Донець, вiн час вiд часу озирався i допомагав Лорi, яка намагалася не вiдриватися нi на крок.

Серафима, долаючи пiдйом, усвiдомлювала цю, не вельми рiвну стежку, як вiдрiзок прямоi. Дивно – нiколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все свое свiдоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосiб простiше вирiшувати завдання, якi химерувала перед нею кожна наступна мить.