Афганський кут крилатої Серафими

– Давайте я пiду попереду, може, десь хоч руку подам, – перебив думку рядовий Мусiн, що йшов позаду й iнодi несмiливо пiдштовхував жiнку.

Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», – майнула думка, вiдзначаючи кругленький картоплинкою нiс i синi-пресинi очi.

– Давно пора, – пiдтримав рядового азiатський здоровань – сержант Алiмов.

Серафима критично поглянула на своi розiдранi до кровi руки i, вiдчувши зайвий раз дрiж у м’язах нiг, погодилась.

– Льоха, бачиш виступ.

Зiпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, – командував передислокацiею сержант.

Вiн уважно стежив за повiльними рухами Мусiна i Серафими та несподiвано рiзко i пронизливо засичав:

– Стiй, не рухатись! Завмерли, чуете, завмерли!

– Що там? – ледве тримаючись на крихiтному виступi, прохрипiв Мусiн.

– Мiна! Італiйська протипiхотна мiна, я думав, що то дрiбний базальт, а то мiна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.

Гай даремне прикувала погляд до стежини – нiчого не могла вгледiти, вгадати, тiльки вiдчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розiрвати на дрiбне шмаття.

Секунди миготiли з подвоеною швидкiстю…

– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину i обережно обмалюй камiнцем мiну, – командував Алiмов.

Вони обминули мiну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своiх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки i вголос, сподiваючись на гранi вiдчаю, ставлячи собi за мету одне-едине – видертися на цю розтрикляту скелю.

Вони не знали, що буде потiм, здавалося, навiть мета – вижити – не iснуе, треба тiльки подолати зараз бар’ер.

Стежка круто повернула i обiрвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повiтрi. Лора лежала долiлиць, Донець – горiлиць, обое важко дихали, Гуров сидiв поруч, побачивши Серафиму, Алiмова i Мусiна, пружно скочив на ноги.

– Чому затрималися, що трапилось?

– Зараз вiдсапаюся, товаришу полковник, i все поясню, – у грудях Алiмова за кожним словом трохи присвистувало.

– Гай, ти як? – турбота у поглядi Гурова здалася Серафимi натуральною, а слова як слова – буденна банальнiсть.

Перемагаючи бiль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось вiдповiсти, але спромоглася на одне-едине слово:

– Полетiти б.

Їi погляд ковзнув у далечiнь i здивування завмерло на обличчi.

– Ну, як попрацювали нашi доблеснi iнтернацiоналiсти? – кинув запитання полковник.