Афганський кут крилатої Серафими

 – Цiлу гору засипали бляшанками з-пiд консервiв, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тiльки надiя на порятунок.

* * *

Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’iхало на потилицю тiеi скелi, а потiм сповзе в урвище, i жоднi галактики не мають сюди нiякiсiнького стосунку.

Гай сидiла на рудiй землi, яку й землею не назвеш, – скорiше камiнням, облизуючи губи i вiдчувала солоно-терпкий присмак кровi й дрiбнi пiщинки на зубах.

Час вiд часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного органiзму й «афганцю» все повторювалося знову i знову. Навколо ходили люди у вiйськовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а iй все те було нi до чого, бо не хотiлося нi говорити, нi думати, нi спати, нi iсти, навiть пити i вмитися не хотiлося.

– Серафимо, пiшли до модуля[1 - Складний дерев’яний будиночок.], нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посмiхалася на всi тридцять iз недохватом, бо два зуба виплюнула пiсля падiння зi скелi.

– Зараз iду, – сказала Гай, але з мiсця не рушила.

Непомiтно, м’якими кошачими кроками пiдiйшов Гуров i сiв поруч, простягаючи Серафимi мiдний кухоль.

– Випий чаю. Коли земля висковзуе з-пiд нiг, противагою негативному може бути навiть ковток чаю.

– Зараз вип’ю, – вiдповiла i йому далеким, байдужим голосом.

Лора вмостилася побiля полковника i, вiдкидаючи к лихiй годинi субординацiю, схилила голову йому на плече.

– Слухай, Гуров, скажи менi правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очi.

– Менi вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.

– Хоробрий? – пiдкинула нотку iронii Лора.

– Нi, загартований.

– Чому ж потрапили у таке пекло?

– Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».

– Коли менi в дитинствi пропонували чай iз «пiском», я казала, щоб «пiсок» – на хлiб, бо любила «вприкуску».

Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним пiском, – обiзвалася Серафима. – Не знаю, як у кого, але мiй особистий фатум – «афганець», бо вже втрете за один-единий день потерпаю вiд нього.

– То пiшли вже до модуля, – Лора пiдвелася, осмикнула спiдничку, яка все одно не сховала обдертих нiг.

Гай зробила спробу рушити з мiсця, але полковник, опустивши руку на ii плече, м’яко сказав:

– Посидь.