Афганський кут крилатої Серафими

Зупинилась, розглядаючи трохи розмаiтiший, нiж у Союзi товар: болгарськi цигарки, консерви, дрiбна всячина…

– Давай познайомимось, мене звуть Ленкою, а тебе? – зовсiм запросто звернулась продавець.

Назвавши себе, Серафима запитала:

– А прiзвище твое як?

– Навiщо? Ленка та й годi – я звикла.

Розговорилися, може й нi про що, але якось по-людськи, такий механiзм взаемин не передбачае анiякiсiньких умовностей. Теревениш про каву, про вчорашнiй день, про подряпину на лiвiй нозi, про колишню рашидiвську полiтику щодо Сходу, про змiни в Союзi, а стосунки вже закручують тоненьку нитку спiлкування у клубочок.

– Якщо у тебе нiчогiсiнько немае, я дам грошей – прикупи що треба, а розбагатiеш – повернеш.

– Не завадило б, – без особливого ентузiазму сказала Серафима.

– Так давай рвонемо сьогоднi у дукан[3 - Невелика крамниця.], тут недалеко. Я скоро зачиняюсь, а кого-небудь умовити, щоб звозив нас нишком, це для мене – раз плюнути.

– А чого б i нi.

– То почекай, я скоро.

Коли всiлякi засуви й замки, рипнувши, клацнувши, скреготнувши, засвiдчили цiлковиту надiйнiсть замикання гарнiзонноi крамницi, сонце вже трохи похилилось до заходу.

Залишивши Серафиму коло басейну, Ленка зникла в пошуках Колянi, що помирав вiд бажання кудись ii прокатати.

Гай сiла на край доладно викладеного дикого камiння, яке надiйним обручем утримувало гладеньку стоячу воду. Обережно, наче крадькома поглянула на власне вiдображення – чомусь не сподобалась сама собi i провела по водi рукою, мовби стирабчи те, що побачила.

Тепла вода приемно лоскотнула долоню.

Вж…ж…ик – якийсь дивний звук примусив пiдвести очi.

– Мадам, я увiковiчив вас, сподiваюся, ви не проти, – тягнучи неймовiрно широку усмiшку, звертався до неi чоловiк у цивiльному.

Серафима здвигнула плечима i промовчала.

– Ну, що ж, фото матиме назву «таемнича незнайомка», – сказав аби що сказати сумнiвний фотограф.

– Фантастична оригiнальнiсть, – iронiчно зронила Серафима.

– Коли я побачив вас…

– Тiльки не це – прошу, – безцеремонно перебила початок занудноi фрази.

 – Краще скажiть чи е тут щось таке, що могло б сподобатись?

– Звичайно е, мадам! – вигукнув чоловiк i заходився бiля торбинки, яку зняв з плеча. – Ви тiльки погляньте на цю красуню!

Продовгувата, велика – кiлограмiв на п’ять, з шерхуватою шкiрою диня через три хвилини лежала на розгорнутiй газетi «Известия», накраяна тонкими скибочками вздовж, а потiм ще й квадратиками впоперек.