Афганський кут крилатої Серафими

Капiтана не стало, можливо вiн ще й на десять крокiв не вiдiйшов, а Серафима полегшено зiтхнула, усвiдомивши що його немае поряд. Пiдвела схилену голову, озирнулася довкола. Вразила суцiльна жовтизна: низьке жовте небо, величезний жовтяк сонця, навiть пекуче повiтря здавалося жовтим, у пiдсвiдомостi промайнула i засмага на обличчi Гурова iз тiеi ж палiтри.

– Все нормально? – Лорине запитання остаточно повернуло до дiйсностi.

– Угу.

– То, давай до гурту! Там вирiшуеться питання нашоi фантастичноi прогулянки до Кабула.

Йшли поволi, розглядаючи химерну конструкцiю аеропорту, – будова нагадувала восьминога, що невiдомо якою силою потрапив на цю пекельну, зашкарублу вiд сонячного промiння землю. Залiзобетоннi лапи споруди нагадували щупальця, якi тягнуться до злiтноi смуги, а великi напiвовальнi примiщення виблискували склом, наче багатооке НЛО.

Гурт новоприбулих розташувався бiля стiни у затiнку. Повмощувавшись на власних речах, люди лiниво перекидались словами, знайомились – хто охоче, а хто й не дуже, чекали розпоряджень.

Захопленi зненацька у тенета неймовiрноi спеки i дурноi ситуацii, вони вже не належали собi. Колесо подiй набирало обертiв. А покотилося воно значно ранiше. Ще там, у Союзi. І в кожного по-своему. Тепер збилися докупи пiд стiною залiзобетонного рукотворного монстра i чекають, що та як. І якось воно буде.

Назад дороги немае, подумала Гай. А що, як ii i попереду немае? І ця безглузда втеча по бездорiжжю нiкуди не приведе? Рвонула зненацька свiт за очi, а може, треба було замовити по профспiлковiй лiнii путiвку подалi, i в ролi туриста насолоджуватися краевидами Волги-матiнки чи засмагати десь на узбережжi одного з вiтчизняних морiв.

Тим часом там, удома, щось би владналося…

– Поглянь, який бридкий цуцик винюхуе твою валiзу! – вигукнула Лора, збиваючи Серафиму з думки. – Пiшов звiдси, ану, пiшов!

Кострубате триноге собача притислося до асфальту, але залишилось на мiсцi.

– Не треба, не чiпай його, – сказала Гай, звiвши докупи своi темнi брови, i схилилася над валiзою.

 – Йди сюди, дурнику, не бiйся, йди.

А воно й не боялося. Хитнувши куцим хвостом, химерно завертiлося коло нiг. Поласувавши шматочком тонесенько накраяного росiйського сиру, запопадливо заглядало Серафимi в очi, час вiд часу зриваючись на ледь чутне скиглення. Унюхавши ще щось iстiвне, намагалося пiдстрибнути та завалилось набiк на культю, але швидко пiдхопилося i пiймало з руки черговий шматочок.