Афганський кут крилатої Серафими

– А можна я буду вашою собачкою? – почувся голос за спиною.

Гай сiпнула головою, поглянула на незнайомого чоловiка так, немов голкою широнула, але промовчала. Той знiтився i пiшов геть.

Серафимi стало смiшно. У неi останнiм часом алергiя на чоловiчий дух. Не те щоб невилiковна, та затяжна. Чого доброго цей суто неконтактний день оберне ii на таку собi новоспечену афганську коброчку. Отут вже й навчиться сичати, випускати жало i що ще там… Колега по роботi, переконана стара дiва Зiна Бас, iз цього приводу весь час повторювала, що клин клином вибивають.

Але хiба мусиш, коли не хочеш?… Досить. Начудила вже. Зачепилася ненароком за солдата, який повернувся з Афгану, думала, минеться. Не минулось. Влипла. Тепер вже хоч лобом бийся об оце залiзобетонне страховисько, всеодно буде схожою на всiх, зiллеться з масами. Контингент поглине ii так, як колись поглинало слово «дитдомiвська». Це було тавром, яке визначало статус, яке давало право бiльшостi вiдразу робити крок убiк, наче ти хвора на щось невилiковне, i все те написано у тебе на лобi. Тут теж усi в одному оберемку. Та хiба iй звикати? Все життя у юрмi: дитячий будинок, iнтернат, iнститут, а тепер – Афганiстан…

Гай сумно всмiхнулася, поглянула на принишклий гурт. Жiнки тут були i до неi, i про них у Союзi говорили по-рiзному. Теж таврували. Найчастiше словом «чекiстка» – та, що продаеться за чеки. Такий у нас народ – або пiдносить, або пикою в багнюку. Золотоi середини не iснуе. Щоправда, до чоловiкiв було трохи iнше ставлення, iх називали афганцями, наче той вiтер, який щойно розтелiпав усi тельбухи, iм спiвчували, iх нагороджували, часто вже посмертно.

Словом, посилаючи на смерть, iх шанували.

– Приготуйте документи, – густий баритон Гурова сколихнув розпечене повiтря. – 3 цiеi митi ви переходите в мое розпорядження. Капiтан Донець проведе короткий iнструктаж.

Невеличкого зросту офiцер, тримаючи в руцi малесеньку розгорнуту книжечку, затараторив:

– Перебуваючи на територii дружнього Афганiстану, пам’ятайте, що ви е представниками армii, яка подала руку допомоги народам…

* * *

Колона вiйськовоi технiки, розтинаючи простiр важким гулом, наближалася до Кандагару.

Серафима i Лора сидiли в кабiнi «Уралу» поруч водiя-узбека. Парадоксально веселий настрiй Шахмановоi можна було пояснити кислуватим перегаром, який накопичувався у тiсному просторi кабiни.

– Лоро, не збагну, коли ти встигла? – запитала Гай.

– Мене лейтенантик пригостив.