Мюнхен

Подiбна угода лише тодi морально виправдана, коли обидвi держави урочисто обiцяють нiколи не розв’язувати вiйну одна з одною. Нiмеччина волiе цього. Сподiваймося, що прихильники цього погляду вiзьмуть гору й серед британцiв.

Легат вiдклав газету й звiрився з кишеньковим годинником. Вiн вiддавав перевагу не наручному, як бiльшiсть чоловiкiв у його вiцi, а на ланцюжку. У своi двадцять вiсiм рокiв вiн виглядав старшим: блiде обличчя, поважнi манери, темний костюм. Столик вiн зарезервував два тижнi тому, до вибуху кризи.

І тепер почувався винним.

Дасть iй ще п’ять хвилин, а потiм йому доведеться пiти. Через чверть години Г’ю помiтив ii вiдображення в позолочених дзеркалах на стiнi. Вона дiйсно стояла навшпиньки на порозi ресторану й роззиралася навсiбiч, витягнувши бiлу шию й пiднявши пiдборiддя. Ще кiлька секунд Легат вивчав ii як незнайомку й роздумував, як, дiдько його бери, склалися б iхнi стосунки, якби вона не була його дружиною. «Чудова фiгура», – говорять про таких. «Не красуня, якщо вiдверто». «Нi, але ж гарна».

«Памела з тих, кого називають породистими». – «Так, надзвичайно породиста. І бiдолаха Хью абсолютно iй не пара…»

Цей обмiн реплiками вiн пiдслухав на вечiрцi на честь iхнiх заручин. Вiн пiдняв руку. Пiдвiвся. Нарештi вона його помiтила, посмiхнулася, помахала рукою й рушила до нього, швидко йдучи помiж столиками у своiй вузькiй спiдницi й приталеному шовковому жакетi та привертаючи до себе погляди вiдвiдувачiв.

Памела мiцно поцiлувала його в губи. Вона трохи засапалася.

«Пробач, пробач, пробач…»

– Пусте. Я щойно прийшов.

За останнiй рiк вiн навчився не запитувати, де вона була. Крiм сумочки, вона ще тримала коробку. Дружина поставила ii на стiл перед чоловiком i зняла рукавички.

– Здаеться, ми домовилися – без подарункiв?

Вiн пiдняв кришку. На нього дивився чорний гумовий череп, металевий хобот i порожнi склянi очницi протигазу. Г’ю вiдсахнувся.

– Водила дiтей на примiрювання. Само собою зрозумiло, я мушу спочатку замовити для них. Хiба це не доказ материнського пiклування? – Вона запалила сигарету.

 – Можна чогось попити? У мене в горлi пересохло.

Вiн дав знак офiцiантовi.

– Лише пiв пляшки?

– Менi працювати по обiдi.

– Звичайно! Я взагалi не була впевнена, що ти прийдеш.

– Якщо чесно, я й не прийшов би. Намагався додзвонитися, але тебе не було вдома.

– Ну, тепер ти знаеш, де я була. Цiлком безневинне пояснення. – Памела всмiхнулася й нахилилася до чоловiка. Вони цокнулися. – З рiчницею, люба.