Мюнхен

 – Що це у вас на обличчi?

Пауль покiрно застиг пiд люстрою, давши iй оглянути його щоку. Їi волосся й пальцi пахли парфумами й тютюновим димом. В ii темних кучериках вiн завважив тоненькi сивi пасма. Цiкаво, скiльки iй рокiв? Сорок п’ять? У кожному разi достатньо, щоб втратити чоловiка на минулiй вiйнi.

– Чорнило! – несхвально пробурмотiла секретарка. – Брунатне чорнило! Гер фон Хартманн, не можна йти до канцелярii в такому виглядi. А якщо ви наштовхнетеся на фюрера? – Вона витягла з рукава носовичок, змочила куточок язиком й акуратно витерла йому щоку.

Потiм вiдступила на крок, аби оцiнити результат. – Так краще. Я подзвоню й повiдомлю, що ви йдете.

На вулицi вечiр був ще теплий. Довоеннi лiхтарi, розставленi через довшi промiжки уздовж Вiльгельмштрассе, утворювали окремi озерця свiтла в темрявi. Перехожих майже не було. Посеред дороги двiрник прибирав купки кiнського лайна пiсля параду. Тишу порушував тiльки скрегiт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду мiнiстерства, поки не досяг огорожi рейхсканцелярii.

Одна з великих металевих брам була вiдчинена. З неi виiздив «мерседес». Полiцейський салютував. Хартманн не мiг бачити, хто сидiв на задньому сидiннi. Поки автiвка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати свое прiзвище й департамент полiцейському, i його мовчки пропустили.

По усьому периметру двору свiтилися вiкна: тут, нарештi, вiдчувалася якась дiяльнiсть, криза. Пiд дашком центрального входу один з вартових есесiвцiв з автоматом зажадав документ, потiм кивнув, дозволяючи увiйти до вестибюля, де вартували ще два есесiвцi, озброенi пiстолетами.

Хартманн знову пред’явив перепустку й повiдомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столi бiля протилежноi стiни. Пауль подумки занотував: двое полiцейських бiля брами, чотири стрiльцi-есесiвцi тут i принаймнi ще трьох вiн бачив у будцi для вартових.

Минула хвилина. Несподiвано вiдчинилися великi подвiйнi дверi, i з’явився ад’ютант у формi СС.

Вiн клацнув пiдборами й пiдкинув руку в гiтлерiвському вiтаннi, чiтко, як заводний солдатик.

Хартманн вiдповiв обов’язковим вiтанням:

– Хайль Гiтлер!

– Прошу йти за мною.

Вони увiйшли в подвiйнi дверi й пiшли по нескiнченнiй перськiй килимовiй дорiжцi. У примiщеннi панував дух кайзерiвськоi доби: вицвiле на сонцi старе сукно, пилюга, вiск. Можна було уявити, як тут ходив Бiсмарк.