Мюнхен

Стенографiстка нотувала слова Чемберлена англiйською (нелегке завдання, бо сигнал Бi-бi-сi досягав Берлiна, втративши велику частину потужностi, i голос прем’ер-мiнiстра в ефiрi то губився, то виринав зi статичних розрядiв, i його важко було розчути). Щойно стенографiстка заповнювала сторiнку, друга працiвниця – секретарка – роздруковувала нотатки на машинцi через три iнтервали. Хартманн вписував мiж рядками переклад i вiддавав аркушi третiй спiвробiтницi, яка друкувала остаточну, нiмецьку версiю.

Wie schrecklich, fantastisch, unglaublich ist es…

Його перо швидко бiгало по дешевому паперу, i брунатне чорнило трохи розпливалося на грубих волокнах.

Через десять хвилин пiсля того, як Чемберлен закiнчив говорити, робота була готова.

Друкарка висмикнула з машинки останнiй аркуш. Хартманн схопив його, поклав промову до картонноi теки, поцiлував дiвчину в макiвку й шмигонув з кiмнати пiд смiх полегшення. Його усмiшка зникла, ледве вiн опинився в коридорi. Дорогою до кабiнету Вайцзеккера вiн скрушно i з розчаруванням гортав аркушi.

Тон був занадто обережним, примирливим – благенький текст, аудiоектоплазма. Де погрози, де ультиматум? Чому Чемберлен не повторив публiчно ввечерi те, що його емiсар сказав особисто Гiтлеру сьогоднi вранцi: якщо Францiя надасть допомогу Чехословаччинi, Британiя пiдтримае Францiю?

Вiн спустився сходами на перший поверх, постукав у дверi приймальнi кабiнету Вайцзеккера й увiйшов, не чекаючи на вiдповiдь. Вiкна великоi кiмнати з високою стелею виходили в парк за будiвлею мiнiстерства.

Освiтлювалася вона великою елегантною люстрою. У темних вiкнах, поза вiдбиттям електролампочок, ще можна було розрiзнити контури дерев на тлi вечiрнього неба. Молодшi секретарки вже пiшли додому, iхнi зачохленi на нiч машинки нагадували клiтки iз сплячими птахами. За столом бiля середнього вiкна самотньо сидiла старша секретарка Вайцзеккера. Нафарбованi шарлатовою помадою губи стискали сигарету, а в руках секретарка тримала по листку й похмуро переводила погляд з одного документа на iнший.

– Вечiр добрий, шановна фрау Вiнтер!

– Добрий вечiр, гер фон Хартманн. – Жiнка схилила голову з пiдкресленою офiцiйнiстю, немов Пауль висловив iй великий комплiмент.

– У себе?

– Вiн з мiнiстром в канцелярii.

– Он воно що, – розгубився Хартманн. – Що ж менi тодi робити з промовою Чемберлена?

– Вiн сказав, щоб ви ii передали йому негайно. Стривайте! – зупинила вона його, коли той повернувся, аби йти.